(14): Бо хто такий я, і ким є мій народ, що ми можемо охоче жертвувати? Адже від Тебе це все походить, і ми віддали лише те, що самі отримали з Твоїх рук
В 1Сол.5:18 ап. Павло пише такі слова: “За все дякуйте, бо це Божа воля в Ісусі Христі щодо вас”. Як ви думаєте, який смисл Павло вкладає в ці слова? Знаєте, в Біблії є уривки, які справді важко зрозуміти. Але є уривки, як-от цей, які, як читаємо, так і розуміємо. Павло дійсно має на увазі, що Божа воля для нас в Ісусі Христі — дякувати Богу за будь-яких обставин.
Звичайно, Біблія не вчить нас дякувати за погані речі, які з нами трапляються. Не потрібно дякувати за хворобу, за війну чи ще за якесь лихо. Але якщо ми християни, то нам є за що дякувати Богу, навіть коли ми проходимо через справді важкі і темні моменти життя. Чи не так? Автор 23-го Псалма знаходить тему вдячності навіть коли йде через долину смертельної темряви: “бо Ти зі мною — каже він, — Твій жезл і Твій посох втішатимуть мене” (Пс.23:4).
Сьогодні для усіх нас настали не найкращі часи, чи не так? Щоденні повітряні тривоги, вибухи, небезпека і знервованість не додають нам підстав для святкування. Так багато людей втратили так багато, а дехто — взагалі, усе. Хтось може подумати: якийсь не дуже вдалий уривок для проповіді. Давид тут у найвищій точці свого життя. Він досягнув всього. Звичайно, йому є за що дякувати, а ми — не так. Але насправді цей текст — про інше. Він про те, що вдячність народжується не тоді, коли ми багато маємо, не тоді, коли в житті все добре, а тоді, коли ми бачимо Божу велич і Його милість до нас, а ще… свою залежність і крихкість. Цей текст — про Бога як джерело усього добра. Нехай Господь помилує нас, зробить наші серця мʼякими, а розум гострим. Нехай Він сьогодні навчить нас вдячності.
Давайте звернемося до уривку. Подивіться вірші 10-11: “Після цього Давид перед усією громадою проголосив молитву хваління Господу. Давид промовив: Благословенний Ти, Господи, Боже Ізраїлю, батька нашого, від віку й до віку! Твоя, Господи, величність, сила, пишнота, слава, і могутність, адже все, що на небі й на землі Твоє! І Тобі, Господи, належить царство! Ти вищий понад усе, як Владика!”
В цих віршах — початок вдячної молитви царя Давида. За яких обставин він проголошує цю молитву?
Заключна частина 1-ї книги Хронік розповідає про намір царя Давида збудувати храм для Бога в Єрусалимі. В часи Виходу з Єгипту Бог звелів Мойсею звести переносне святилище — скинію. Однак намет зручний, коли ти в дорозі. Але тепер Ізраїль осів в обіцяній землі. Вперше усі їхні вороги були підкорені, і вони могли з надією дивитися в майбутнє. Здавалося, прийшов час збудувати постійний храм, і Давид прагнув цього усім серцем. Однак Бог сказав: Ні, Давиде, на твоїх руках забагато крові — ти не можеш будувати храм, твій син збудує його.
Можливо, хтось інший на цьому заспокоївся б, але не Давид. Він вирішив, що оскільки не може збудувати храм власноруч, то принаймні приготує усе необхідне, щоб Соломону не довелося починати з нуля. Давид зібрав величезну кількість срібла, золота і міді, закупив і доправив високі кедри з Лівану і т. ін. Він приготував детальний проєкт майбутнього храму, порахував, скільки і чого буде потрібно не лише на будівництво, а й на оздоблення і на посуд для святилища. Усе до найменших деталей.
На початку 29-го розділу Давид скликає весь свій народ і запрошує усіх долучитися до будівництва. Що сталося далі? Далі сталося щось дивовижне. Люди почали добровільно жертвувати: глави родин, військові командири, царські можновладці, — кожен щось приносив в скарбницю для храму.
Давид був вражений. Напевно, він не очікував такого завзяття. Сам Давид мав за що дякувати Богу. Він був пастухом овець, але Господь зробив його царем Ізраїлю. Бог врятував його від Голіафа і Саула, дав перемогу над усіма ворогами. Але ось він дивиться на начальників свого народу, на простих людей. І що він бачить? — Таке саме бажання догодити Богу. Вони віддають те, що мають, на Божу справу. Не з примусу, не зі сльозами, а щирим серцем і з радістю.
Зрозуміло, коли люди радісно роблять щось для себе. Коли витрачають час, зусилля і кошти, щоб, наприклад, побудувати собі дім. Це природно. Але коли люди радісно щось роблять для Господа, віддають для Нього, у багатьох це викликає подив. В нас це породжує радісну хвалу. Бажання трудитися для Бога не приходить саме собою — це явна Божа робота в наших життях. Тому коли ми бачимо, як наші діти вирішують радісно і цілим серцем щось робити для Бога, то хвалимо Бога за Його роботу в їхніх життях.
Якого Бога ми знаходимо в Давидовій хвалі? — Це Бог, в чиїх руках могутність, сила, велич і слава і на небесах, та на землі! Все, що бачать наші очі, і навіть те, чого вони не бачать, усе це і навіть ми самі належать Богу, створені Ним і виконують Його суверенний задум. Всі царства світу належать Господу. Він піднімає їх і знищує їх.
Цей великий Бог зглянувся на Ізраїля, нашого батька, каже Давид. Він взяв нас в Завіт і був вірний йому, незважаючи ні на що. Він — наш Бог, а ми — Його народ.
Тут ми бачимо, що основа вдячності — це не те, скільки ми отримали. Часто люди, які мають багато, не мають вдячності. І навпаки: ті, хто не має майже нічого, вдячні за те невелике, що мають. Основою вдячності є те, як ми знаємо Бога.
Вірш 12 каже: “Від Тебе походять багатство і слава, Ти володієш усім, і в Твоїх руках сила та потуга; від Твоєї руки залежить учинити когось великим і могутнім!” Чотири рази Давид повторює одну і ту саму думку: все, що ми маємо, походить від Бога, і все в Його руці.
Коли ми, як Давид, бачимо Божу велич, яку Він явив і продовжує являти в тому, як Він створив цей світ і підтримує його силою Своєї руки. Коли бачимо Божу славу в тому спасінні, яке Він здійснив у Христі. Коли в Бозі бачимо джерело усякого добра, тоді в наших серцях народжуються хвала і вдячність.
Нехай Господь помилує нас і допоможе бачити Його славу і велич, а в Ньому — джерело всякого добра і милості, що супроводжують нас щодня.
Подивіться вірші 13-16: “Тепер же, Боже наш, — каже Давид, — прославляємо Тебе й приносимо подяку та хвалу Твоєму славному Імені! Бо хто такий я, і ким є мій народ, що ми можемо охоче жертвувати? Адже від Тебе це все походить, і ми віддали лише те, що самі отримали з Твоїх рук. Адже ми перед Тобою мандрівники та приходці, як і всі наші батьки. Наче тінь, життя наше на землі, і нічого немає тривалого. Господи, Боже наш, усе це багатство, яке ми зібрали, для будівництва Твого Храму, присвяченого Твоєму святому Імені, походить з Твоїх рук, і воно все – Твоє!”
Уявімо цю картину. Стоять Давид і його народ. Вони назбирали величезну купу коштів: сотні тонн срібла і золота, міді і заліза без міри. Це те, що вони буквально за день зібрали для храму. Це явне свідчення величі Ізраїлю, його багатства і сили. Чималий привід для гордості. Чи не так? — Так!
Ми пишаємося, коли досягаємо чогось значного. Власне, ми пишаємося навіть коли досягаємо чогось незначного. Але що бачить перед собою Давид? — Він бачить не купу багатства, яку вони пожертвували Богу. Він бачить великого і щедрого Бога. Їхні батьки були приходьками і рабами без землі. Навіть те, з чим вони вийшли з Єгипту, дав їм Господь. А тепер Він благословив їх так щедро, що вони принесли всю цю безліч. “Від Тебе це все походить — каже Давид, — ми віддали лише те, що самі отримали з Твоїх рук.”
Друга частина вдячності — це визнання нашої цілковитої залежності від Бога і крихкості.
Сьогодні наш зал прикрашений плодами врожаю, тому що історично свято подяки було привʼязано до аграрного циклу. Люди дякували Богу за врожай, за вчасний дощ, бо від цього залежало їхнє виживання. Сучасна людина значно меншою мірою залежна від аграрного циклу — радше від зарплатного. Нам важко уявити, що через якусь посуху нам не буде чого їсти. В будь-яку пору року ти йдеш до магазину і купуєш, що хочеш. Значно більшою мірою ми боїмося, що росіяни розбомблять якісь склади чи інфраструктуру. В сучасному світі прийнято говорити: “ти все можеш”, “ти можеш стати ким захочеш”. Технології дають нам відчуття всемогутності. Але це обман.
Ми дійсно здатні на багато що, але цю велич ми носимо в глиняних посудинах. Особливо зараз, коли усе, що ти будував, може бути знищене в одну мить. Коли не знаєш, чи прокинешся завтра. Ми відчуваємо, наскільки наші життя крихкі, наскільки ми залежні від обставин, від інших людей, врешті, від Бога. Сьогодні ми можемо збиратися в цьому залі, бо хтось інший з небезпекою для життя боронить нас. Згадаймо їх і будьмо вдячні. Сьогодні ми можемо поклонятися Богу, бо Його милість і турбота тривають. Джерело нашої надії і втіхи не в нас самих. Воно в тому, що і в житті, і в смерті ми належимо нашому люблячому Спасителю.
Що ти маєш, чого б не отримав? — запитує ап. Павло в 1Кор.4:7. Ми нічого не змогли б дати Богу, якби Він перший не наповнив наші руки. І це стосується не лише матеріальних речей. Це стосується всього. Ми не вміли б любити, якби Він перший не полюбив нас. Ми не могли б служити, якби Він не зміцнив наші руки. Ми не могли б радісно віддавати, якби Він першим не збагатив нас.
Звичайно, Давид не отримав царство на тарілочці. Він боровся, наражався на небезпеку, страждав, зазнавав утисків. Так само і усі ці багатства не впали з неба. Люди багато трудилися, щоб зібрати і примножити. Але праця далеко не завжди дає той результат, якого ми чекаємо. Як часто той, хто сіє багато, збирає мало, а той, хто заробляє, кладе в дірявий гаманець (Ог.1:6). Кожного дня Господь піклується про нас, благословляє, дає все необхідне для життя і побожності — і значно більше, ніж ми потребуємо чи заслуговуємо.
Коли нас просять засвідчити про Божу руку в нашому житті, ми згадуємо щось надзвичайне: як Бог зцілив, врятував життя чи дав фінансовий “прорив”. А щоденну турботу, якою Він наповнює наше життя, приймаємо як належне. Але є безліч звичайних щоденних благословень, і через них Бог свідчить нам про Себе. Нехай Господь відкриє наші очі, щоб ми бачили Його руку в нашому житті і дякували.
Подивіться вірші 17–18: “Я знаю, Боже мій, що Ти випробовуєш серця і тобі до вподоби щирість. Я від чистого свого серця усе це пожертвував, і з радістю побачив, що і Твій народ, який тут знаходиться, так само охоче жертвує Тобі! Господи, Боже батьків наших, Авраама, Ісаака та Ізраїля, збережи навіки цей напрям думок і щирість почуттів сердець Твого народу, зміцни їхні серця в любові до Тебе.”
В цьому щедрому приношенні Давид побачив свій народ, який приніс Богу не лише своє золото і коштовності, а й самих себе. Щиро і з радістю. І він просить, щоб Господь зафіксував, зберіг цей напрям думок серця, це бажання радісно робити щось для Господа і служити Йому.
Вдячність — це стан серця, але виявляється вона в конкретних справах. Коли ви справді вдячні людині, вам хочеться щось для неї зробити, правда? Так і з Богом. Вдячність виражається у хвалі, у служінні, у турботі про інших, у пожертвах.
Чому Давид просить саме про це: щоб Бог зберіг такий стан серця людей? Бо він знає, як легко серце повертається до невдячності. Писання відводить вдячності дуже важливе місце. Невдячність — це не просто погані манери чи відсутність виховання. Це — початок падіння.
Пригадайте самий початок біблійної історії. Адам і Єва жили — вдумайтеся в це — в Раю. Але коли замість того, щоб дякувати Богу, вирішили, що їм цього замало, вони втратили все. Те саме ми бачимо і в пустелі в часи Виходу. Нездатність народу задовольнятися тим, що вони мали, радіти спасінню, бачити Бога тут і зараз призводила до постійних нарікань і бід. Врешті, Павло в посланні до Римлян називає саме неспроможність віддати Богу належну Йому славу і подяку причиною падіння (Рим.1:21).
Вдячність — це не те, що ми маємо автоматично; це те, чого ми маємо вчитися самі і навчити своїх дітей. Позаяк навіть в цьому нам потрібна Божа допомога, Давид молиться, щоб Господь зберіг їхні серця вдячними. Самі ми надто легко впадаємо в нарікання. Нехай сьогодні Господь помилує нас і дасть кожному роздумати про незліченні благословення і милості, які Він щодня посилає в наше життя. Нам є за що дякувати Господу: за гарний врожай, за можливість вільно поклонятися Богу, за захист під час війни. Але навіть якби всього цього не було, у нас однаково було б більше, ніж ми заслужили і могли б очікувати. У нас є Христос.
В Ньому Отець благословив нас усіляким благословенням Духа Святого в небесах. В Ньому Він нас, мертвих в наших гріхах, оживив і посадив на небесах. В Ньому Він нас, далеких від завітів обітниці, позбавлених надії і без Бога на світі, кровʼю Христа зробив близькими. В Христі Він дав нам усе.
Нехай Господь зробить наші серця вдячними. Щоб ми служили Господу, віддаючи Йому свій час, кошти і сили. І щоб, як Давид, казали: “Ми віддали лише те, що самі отримали з Твоїх рук”.