(47–48): Кожний, хто приходить до Мене і слухає слово Моє та виконує його, – скажу вам, до кого він подібний: він подібний до людини, яка будує дім, котра викопала, поглибила і поклала основу на скелі; коли сталася повінь, підступила ріка до цього дому, та не змогла зрушити його, бо він був добре збудований
Ми продовжуємо вивчати Ісусову проповідь на рівнині. Сьогодні — завершальна її частина. Раніше ми говорили про те, що Лука, описуючи ці події, ніби відсилає нас до часів Виходу з Єгипту. Як тоді Мойсей, зійшовши з гори, пояснював племенам Ізраїлю, що означає бути Божим народом, так само і тут Ісус, обравши апостолів, сходить з гори і пояснює, перш за все, Своїм учням цінності і принципи Небесного Царства.
Його вчення важке. Минулого разу ми говорили про радикальну любов, прощення і щедрість, яких ми вчимося, коли дивимося на нашого Небесного Батька. В 36му вірші Ісус говорить: “Будьте милосердними, як і ваш Отець милосердний”. Це принцип, який звʼязує між собою попередній і сьогоднішній уривок. Слова Ісуса спрямовані до кожного особисто, але Він говорить перш за все про життя в спільноті. Це вчення ми можемо виконувати лише взаємодіючи з іншими. Нехай Господь помилує нас зараз і дасть нам мʼякі серця, щоб навчатись з Його слова і зростати ним.
Подивіться вірші 37-38: “Також не судіть – і не будете суджені; не осуджуйте, щоб не бути осудженими. Прощайте – і проститься вам; давайте – і дасться вам; міру добру, натоптану, струснуту й переповнену дадуть вам у поділ. Бо якою мірою ви міряєте, такою ж відміряється вам”.
Це один із тих віршів, про які чули навіть ті, хто ніколи не читав Біблії, — і водночас один із найбільш по-різному витлумачених. Що Ісус має на увазі, коли каже: «не судити»? Яка різниця між судом і осудом? Як суд і осуд повʼязані з прощенням і щедрістю? І як це виконувати на практиці?
Словом “судити” в наших Бібліях перекладене грецьке слово, яке можна перекласти й як “оцінювати”, “розрізняти”, “критикувати”. “Осуджувати” — вужчий термін: виносити вирок. Поруч із “не суди” і “не осуджуй” Біблія легко дає і, на перший погляд, протилежні заклики. Наприклад, в Ів.7:24 Господь Ісус вчить нас судити справедливим судом. Старий Заповіт теж рясніє прикладами, де Господь вчить нас чинити справедливий суд.
Отже, перш за все, ми маємо розуміти, що ці слова Ісуса ніяк не стосуються системи правосуддя. Він говорить про міжособистісні взаємини. Ісус не забороняє суддям виносити вироки, засуджувати злочини і виправдовувати невинних на основі доказів і свідчень.
Також слова Ісуса не означають, що Його учні повинні відкинути критичне мислення і здатність розрізняти правильне і неправильне. Трохи нижче Він очікує від нас, що ми будемо здатні відрізнити добро від зла, побачити проблему і виправити її як в своєму житті, так і в житті ближнього. Явне зло чи неправду потрібно називати злом і неправдою, а не ховати голову в пісок зі словами “все не так однозначно”.
Слова “не суди” і “не осуджуй” разом із закликом прощати й давати закликають нас відкинути осудливе, законницьке ставлення до ближнього і ставитися до нього милостиво, з відкритим серцем. Ісус показує нам тут образ щедрого торговця, який дає більше, ніж від нього очікують. Він не просто насипає мірку зерна. Він ще й втрясає, втоптує і насипає з гіркою. Ось так, — каже Ісус, — ви маєте ставитися до ближніх: з широким серцем, із щирістю і бажанням благословити. Памʼятаючи, що “якою мірою ви міряєте, такою ж відміряється вам”.
Лука не вказує, хто саме має відміряти нам тією ж мірою. Втім, саме наше життя підказує, що навіть тоді, коли ми ставимося до інших добре, милостиво і щедро, це не гарантує, що ми не зустрінемося з невдячністю, осудом і злом. З граматики і контексту зрозуміло, що тут ідеться передусім про Бога, того самого милосердного Батька, про якого ми читали у вірші 36. Це не значить, що Бог буде ставитися несправедливо і упереджено до тих, хто упереджено судить інших. Зовсім ні. Цей текст не можна звести до простої арифметики: скільки ти дав, стільки ж і отримав. Тут йдеться про відповідне ставлення, про те, що людська щедрість і милосердя віддячуються Божою значно більшою щедрістю і милосердям. На наші помилки і прогріхи Він відповідає терплячістю і милістю. Не поспішає з присудом і не хоче смерті грішника. Та з іншого боку, Боже слово каже: суд без милості тому, хто не виявив милості (Як.2:13).
Втім, я бачу тут і ще одну обіцянку. Коли ми читаємо ці слова в контексті життя Христової громади, то знаходимо тут надію. Адже коли ми приносимо в життя громади не ригоризм, а щедрість, прийняття і милість, це змінює, зцілює і змінює стосунки в громаді. Таким чином, з нас будується спільнота Царства Божого. Воно стає видимим серед нас. Це життя майбутнього віку, яке здійснюється тут і зараз, у віку нинішньому.
Ще одна причина, чому ми маємо уникати осуду і законництва: тому що ми дійсно бачимо і знаємо про іншу людину дуже мало. Подивіться вірші 39-40: “І Він розповів їм притчу: Чи може сліпий сліпого водити? Чи не впадуть обидва в яму? Учень не вищий за вчителя, але, вдосконалившись, кожний стане, як його вчитель”.
Ісус говорить тут про тих самовпевнених вчителів, які претендують на знання усієї істини і мають відповіді на усі запитання. Сліпими поводирями сліпих Ісус називав фарисеїв та їхніх учнів. Не розуміючи Божої праведності, силкуючись поставити власну праведність, вони не лише самі противилися Богу, а й інших вели цим шляхом. Сліпій самовпевненості Ісус протиставляє шлях учнівства. Він впокорює нас і нагадує, що ми знаємо не так вже й багато і бачимо лише частково. Він нагадує, що здатність розрізняти правильне від хибного — це не те, що ми маємо автоматично; цього треба вчитися. І ми вчимося бачити ясно, коритися Божій волі, розрізняти добре і зле, коли слідуємо за Христом. Врешті, споглядаючи Його, ми вчимося Його милосердя і любові і самі перетворюємося на Його образ.
Здається, чим більше ти знаєш, чим довше ти слідуєш за Христом, тим більш впевнено ти можеш виправляти інших. Та коли я дивлюсь на приклад справді зрілих служителів Христових, то бачу в них приклад надзвичайної покори, лагідності і обережності, особливо коли йдеться про питання дисципліни та проступків. Нехай Господь помилує і нас, і допоможе слідувати за Христом, як Його учні, щоб знати Його і зростати в Його образ.
Подивіться вірші 41-42: “Чому бачиш скалку, яка в оці брата твого, а колоди, яка в твоєму оці, не помічаєш? [Або] як можеш сказати братові своєму: Брате, дозволь я вийму скалку з твого ока! – а не бачиш тієї колоди, яка в твоєму оці? Лицеміре, вийми спочатку колоду з власного ока, а тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого”.
В цих віршах Ісус викриває наше лицемірство і схильність бачити проблеми в інших, при цьому ігнорувати їх в собі. Один з найяскравіших прикладів такого явища ми бачили не так давно, коли вивчали Самуїлові книги, а саме в історії про царя Давида.
Коли Давид звабив Вірсавію, а її чоловіка Урію підступно вбив, Бог послав до нього пророка Натана. Господь бачив: цар сам не здатен усвідомити свій гріх і розкаятися. Тож Натан, замість прямого звинувачення, розповів історію про багатія, який відібрав єдину овечку бідняка. Давид, почувши історію, страшно розгнівався і визнав багатія гідним смерті — хоч ішлося лише про вівцю. Себе ж, вчинивши набагато гірше, гідним смерті він чомусь не вважав.
Як так? — запитували ми себе, коли вивчали цей текст. Чому ми такі прискіпливі навіть до невеликих прогріхів в інших і такі поблажливі до себе? Саме про це і говорить тут Ісус. Ми бачимо скалку в чиємусь оці, при цьому цілковито ігноруємо колоду у власному, адже здатність людини до самообману і самовиправдання не обмежена практично нічим.
“Найбільші твої вади, — пише відомий американський пастор і богослов Тім Келлер, — це звички серця, які нищать тебе найсильніше, і саме тому вони для тебе невидимі. Саме тому вони і мають над тобою владу: ти їх не бачиш, не хочеш бачити, не хочеш знати про них нічого… Якщо ти сядеш і почнеш самостійно «виписувати» свої проблеми, то, найімовірніше, звернешся до другорядних речей — можливо, справді тих, які теж варто змінювати, але не головних. То як же нам дізнатися про справжні вади? Як бути приведеним до покаяння, яке справді змінює життя? Відповідь така: духовна дружба, радикальна спільнота”.
Те, що ми не здатні розгледіти в собі самостійно, можуть побачити люди, яким не байдуже. Незважаючи на усі свої чесноти, Давид виявився нездатним побачити свій гріх, свою проблему, а відтак і розкаятися. Спільнота Божих людей стає тим «дзеркалом», завдяки якому ми пізнаємо себе і Бога і зростаємо. І знаючи про таку свою схильність до самообману і лицемірства, ми тим більше маємо бути обережними, коли бачимо проблеми в інших.
З іншого боку, Ісус не говорить, що проблеми потрібно просто ігнорувати. Жодного разу в усій цій проповіді Ісус не закликає нас до пасивності чи байдужості. Його відповідь — це завжди активна дія. Гріхи потрібно виправляти, скалку з ока брата — врешті вийняти. Але робити це потрібно так, як каже ап. Павло в посланні до Галатів: духом лагідності, пильнуючи за собою, щоб і самому не потрапити у спокусу (Гал.6:1).
Звідки ж береться це осудливе ставлення до інших, схильність шукати в інших недоліки і вади? Насправді, це — плід невідродженого серця. Подивіться вірші 43-45: “Адже немає доброго дерева, яке родило б поганий плід, ані поганого дерева, яке родило би добрий плід. Бо кожне дерево пізнається зі свого плоду; з терену не збирають смокви, а з глоду не збирають винограду. Добра людина з доброго скарбу [свого] серця виносить добро, а погана – зі злого [скарбу свого серця] виносить зло, бо чим переповнене серце, те промовляють уста!”
Схильність до осуду і лицемірне “виправлення” брата — це і є той самий плід, за яким можна впізнати дерево. Ключове тут — вірш 45: “чим переповнене серце, те промовляють уста!”. Як дерево пізнається за плодом, так людина пізнається за словами — особливо тоді, коли вона говорить про характер і вчинки інших людей або береться їх докоряти. У такому випадку людина або виявляє добре серце — через милосердя і готовність прощати і покривати слабкості інших. Або виявляє зіпсованість власного серця — через немилосердні й жорсткі присуди.
У цього принципу є і інша сторона. На відміну від Бога, ми не можемо зазирнути в серце людини, побачити її справжні мотиви і віру. Ми не можемо знати усіх обставин і, відповідно, можемо легко помилитися, коли судимо поспішно і поверхнево. Надійне тут одне, каже Ісус, — це плід, як наслідок вчинків і життя. Але щоб побачити плід, потрібні час і терплячість. Як садівник, я це знаю: купуєш саджанець, роками вкладаєш у нього працю, і лише перший плід покаже, чи не обманули тебе при продажу. Тож і людині варто дати час — проявити себе і показати плоди Божої милості в її житті.
Подивіться вірші 46-49: “Чому Мене кличете: Господи, Господи! – а не робите того, що Я кажу? Кожний, хто приходить до Мене і слухає слово Моє та виконує його, – скажу вам, до кого він подібний: він подібний до людини, яка будує дім, котра викопала, поглибила і поклала основу на скелі; коли сталася повінь, підступила ріка до цього дому, та не змогла зрушити його, бо він був добре збудований. А той, хто почув і не виконав, подібний до людини, яка збудувала дім на землі – без основи. І підступила до нього ріка, дім відразу завалився, – велика стала з нього руїна!”
Усе, про що ми говорили сьогодні, — про суд і милосердя, про сліпоту й зростання, про колоду і скалку, про дерево і плід, — знаходить своє завершення саме тут. Не випадково слова “Господи, Господи” стоять поруч зі словом “виконує”. Мало просто визнавати Ісуса Господом на словах. Це не важко. Значно важче — і значно важливіше — насправді робити те, що Він каже. Різниця між тим, хто щиро називає Ісуса Господом, і тим, хто справді Йому кориться, — та сама різниця між добрим і поганим деревом, про яку ми щойно читали. Одне лише виглядає добре. Інше приносить плід.
Ісус обирає образ, добре знайомий Його слухачам. Влітку річища гірських потоків тут сухі й порожні — здається, можна будувати де завгодно. Але приходить сезон дощів, і вода раптово наповнює ці річища, перетворюючись на нищівний потік. Той, хто будував нашвидкуруч, просто на голій землі, втрачає все за одну ніч. А той, хто спершу копав углиб, крізь пісок, аж до скелі, — вистоює.
Це не просто порада про якісне будівництво. Це слово про випробування, яке неодмінно прийде — для кожного дому, для кожного життя. І водночас це слово надії для нас вже сьогодні. Коли громада Христова живе не осудом, а милосердям; не лицемірством, а правдою перед собою і Богом; не порожніми словами, а слухняністю Його слову, — вона вже зараз стає домом, який стоїть твердо, хай би що не сталося.
Цей дім встоїть не тому, що ми такі вправні будівничі, а тому, що стоїть на скелі Христа. Коли ми змінюємося через покірність Божому слову, тоді змінюються і наші вчинки, слова, ставлення до інших, спільнота. Нехай Господь Своєю благодаттю зробить наші серця добрим ґрунтом для Його слова — щоб ми були не лише терплячими слухачами слова, але й виконавцями, і щоб те, що ми будуємо, встояло в день, коли прийде вода.