(20): А Він, поглянувши на Своїх учнів, почав говорити: Блаженні вбогі, бо ваше є Царство Боже
Минулого разу ми читали про обрання Ісусом 12ти апостолів. Для сучасного читача слова “апостол” і “учень” часто звучать як синоніми. Воно й не дивно: апостоли дійсно були першими учнями Христа, тими, хто проводив із Ним найбільше часу. Роздумуючи про них, ми, як правило, приділяємо більше уваги саме питанню учнівства. Однак слово “учень” не є рівноцінною заміною слову “апостол”. В часи Христа бути апостолом означало бути повноважним представником того, хто його послав. Для ранньої церкви роль і місія апостолів були унікальними. Їхні слова сприймались віруючими як непорушне правило життя і віри і як слова самого Христа.
Це історія не про те, що Ісус просто обирає 12 особливих учнів. Це історія про те, що Бог в Христі творить новий народ, оновлений, істинний Ізраїль, ядром якого стають апостоли. Це нові міхи, які мають вмістити молоде вино Євангелія. Це ті, хто пізніше розділять із Ним трапезу Завіту і понесуть Його слово по всьому світу. Це нова спільнота, якій Христос, сходячи з гори, як свого часу Мойсей до 12-ти племен, звіщає принципи благословенного життя і Божого Царства. Його слова парадоксальні — вони кидають виклик і змушують задуматися. В нас немає можливості розглянути усю Ісусову проповідь за раз, тож сьогодні ми поміркуємо лиш над першою її частиною про те, з кого складається ця оновлена спільнота та які її цінності.
Нехай Господь помилує нас і зараз дасть нам мʼякі серця, гострий розум і віру, щоб чути Його слово і жити за ним.
6-й розділ Євангелія від Луки нагадує нам знамениту нагірну проповідь в Євангелії від Матвія. В них багато спільного: їхня мова дуже схожа, і там, і там є проголошення блаженств; і там, і там є заповіді про любов до ворогів, притча про колоду в оці і про дім на скелі. Та все ж вони різні, і в нас є спокуса якось гармонізувати ці оповідання там, де вони відмінні. На мою думку, робити цього не варто. Хоч обидві ці історії про Христа, та все ж кожен із євангелістів розставляє власні акценти. Саме ці відмінності дозволяють нам побачити цілу картину Ісусового вчення, так би мовити, в “обʼємі”.
Ще одна річ, яку нам потрібно памʼятати, коли ми досліджуємо цей текст: Ісус говорить ці слова не в порожнечу — це не просто якісь теоретичні чи загальні заповіді і блаженства. Він говорить ці слова до конкретних людей в конкретних обставинах, і сам цей контекст значною мірою пояснює, як ми маємо сприймати і розуміти Його слова.
Подивіться вірші 17-19: “Зійшовши, Він став з ними на рівному місці; також була велика юрба Його учнів та безліч народу з усієї Юдеї і Єрусалиму, і з приморського Тира й Сидона, які посходилися послухати Його й зцілитися від своїх недуг, а також ті, хто страждав від нечистих духів, – і оздоровлялися. І кожний з натовпу намагався доторкнутися до Нього, бо з Нього виходила сила й оздоровляла всіх”.
До кого ж звертається Ісус в цій проповіді? — Лука згадує 12 новообраних апостолів, великий натовп Його учнів, а ще безліч народу з Юдеї і Єрусалиму і навіть з таких язичницьких міст, як Тир і Сидон. Як бачите, вже тут Лука натякає, що нова спільнота Христа не обмежується етнічним Ізраїлем і відкрита для всіх.
Однак ким були ці люди? — У своїй більшості це були звичайні люди того часу: не багаті, не наділені якоюсь владою і привілеями. Усі вони потерпали від бідності, високих податків та несправедливості. Утискувані і нічим не визначні. Лука звертає нашу увагу на те, що серед них було багато хворих і тих, хто страждав від нечистих духів. Усі вони прийшли до Ісуса, щоб почути від Нього слово потіхи, отримати зцілення та звільнення. І, як бачимо, їхні очікування не лишалися марними, адже з Нього виходила сила й оздоровляла всіх. Ісус щиро переймався їхніми бідами і піклувався про них. В Ньому Боже Царство, його сила і благодать ставали видимими і явними для усіх.
Подивіться вірші 20-21: “А Він, поглянувши на Своїх учнів, почав говорити: Блаженні вбогі, бо ваше є Царство Боже. Блаженні голодні тепер, тому що ви насититеся. Блаженні ви, котрі плачете тепер, бо ви втішитеся”.
Перед тим, як продовжити, хочу спитати: кому з вас подобається (або хочеться) бути бідним, чи голодним, чи плачучим? Чи відчуваєте ви себе якимось по-особливому благословенними, коли вам чогось бракує? — Ні? Я — точно ні. Люди, які прийшли до Ісуса, — бідні, голодні і обтяжені, — також прийшли тому, що їм не подобався їхній стан і вони хотіли змін. Чому ж Ісус каже їм: “Блаженні вбогі”? Що Він має на увазі? Може, Він так натякає, що їм краще лишатись в тому стані, як є, і не шукати кращого? — Ні.
Перш за все нам потрібно зрозуміти, що взагалі означає це слово — “блаженний”. Кого Писання називає блаженним? Тут в Луки словом “блаженний” перекладене грецьке слово “makario”. Блаженство, про яке говорить Лука — це не субʼєктивне почуття щастя (не те, що я відчуваю), а певний обʼєктивний привілейований стан (те, ким я є). Відповідник цьому слову в СЗ ми знаходимо в книзі Псалмів, яка дещо говорить нам про життя блаженного чоловіка. Так, Псалом 1 називає блаженним мужа, який уникає доріг нечестивих, а натомість насолоджується Господнім Законом. Він блаженний не тому, що все в нього добре і нема ніяких проблем, а тому, що Сам Господь дбає про його дорогу і зрештою він буде, як зелене дерево при потоках вод: повним життя і плодів. Псалом 2 називає блаженними усіх, хто покладається на Господа. Адже знов-таки Господь Сам береже їх, і тому вони не загинуть в своїй дорозі.
Блаженства, про які говорить Писання, повʼязані з Богом, з Його особливою ласкою і турботою про тих, кого Він уподобав. Це ті, до кого Господь обернувся Своїм обличчям, ті, кого Він береже і провадить Своїми шляхами.
Чому ж Ісус називає блаженними вбогих? Невже Бог з особливою ласкою і турботою дивиться на вбогих, а багатими, навпаки, нехтує? — Не зовсім так. Вбогість сама по собі не є чимось особливим чи хорошим. Нам потрібно просто уважніше поглянути, кому Ісус це говорить і в чому полягає це блаженство.
Ісус говорить ці слова не просто усім бідним світу. Бідність буває різна. І коли ми читаємо сторінки Писання, то легко можемо помітити, що воно різниться в ставленні до різних груп бідності. Адже є ті, хто збіднів через якесь лихо, війну чи утиски, є ті, хто збіднів заради Бога та ближніх, а є просто нероби. Писання СЗ виділяє окрему групу “бідних Господніх” (анавім): тих, хто не може покладатися на власну силу, а тому цілком довіряється Богу: убогих, хворих, пригнічених, приходьків-біженців, вдів і сиріт. Протилежністю анавім є не просто “матеріально багаті”, а горді й самодостатні, які не відчувають потреби в Богові чи Його допомозі.
Ці слова: “Блаженні вбогі” — Ісус говорить Своїм учням, більшість з яких були бідними (в буквальному, не переносному смислі), більшість з яких добре знали, що таке голод (буквальний голод, коли нема їжі, нічим нагодувати дітей), а також і утиски. Ісус говорить це, дивлячись на учнів, які, незважаючи на своє становище, не звернули на грішні шляхи, а вирішили йти за Ісусом і вчитись в Нього. Дивлячись просто на них, Він проголошує: “ваше є Царство Боже”.
Матеріальна бідність – не є умовою блаженства. Це блаженство не “завдяки”, а “незважаючи на”. Учні Христа блаженні не тому, що бідні, а тому, що вони – учні Христа, хоч бідні, хоч багаті, і їм належить Царство Боже.
Що ж означають слова Христа про те, що нам належить Царство Боже? У юдейському світогляді Царство Боже означає не якусь територію чи час, а саму Божу владу й панування. Коли юдеї говорили про Боже Царство, вони очікували прямого Божого втручання, повернення ЯХВЕ до Сіону. Однак Ісус, проголошуючи Царство, переосмислює це сподівання як реальність, що вже почала здійснюватися в Ньому Самому. Світ нещасний, тому що відкинув Бога, не кориться Йому. Відновлення Божого царювання в Христі несе в собі порядок, мир і оновлення як окремій людині, родині чи суспільству, так і цілому світу. Живучи як учні Христа, ми отримуємо цю нагороду не лише у майбутньому віці, а й зараз: вспадковуємо світ, в якому править Бог.
Ісус називає блаженними голодних і плачучих не тому, що вони хочуть їсти чи засмучені, а тому, що не зважаючи на нинішні утиски, у свій час вони наситяться і втішаться. “Сам Господь, — як говорить пророк Ісая, — влаштує на Своїй горі бенкет із ситих страв і вишуканих напоїв для всіх народів… На цій же горі він знищить покривало, розпростерте над усіма народами... Господь знищить смерть навіки, зітре сльозу з кожного обличчя” (Іс.25:6-8).
Подивіться вірші 22-23: “Блаженні ви, коли люди ненавидітимуть вас, коли відлучать вас і ганьбитимуть, коли знеславлять ваше ім’я через Сина Людського. Радійте того дня і веселіться, бо ось нагорода ваша велика на небі, адже так само чинили пророкам їхні батьки”.
Четверте блаженство структурно відрізняється від перших трьох — воно довше, детальніше описано і прямо христологічне: підстава ненависті, вигнання й ганьби — вірність Сину Людському.
Це блаженство також коріниться не в стражданні самому по собі, а в ототожненні з Христом. Утиски за вірність Божому слову — це не аномалія, а очікуваний, повторюваний малюнок викупної історії, що досягає кульмінації у відкиненні Самого Сина Божого. І коли ми дивимось на життя апостолів, коли Ісуса вже не було з ними, то бачимо, що вони дійсно вважали можливість постраждати за імʼя Ісуса — привілеєм.
В книзі Дій розповідається, як первосвященики заарештували декого з апостолів, привели на синедріон, насварили, побили і відпустили з наказом більше не говорити про Ісуса. А апостоли вийшли із синедріону, радіючи, що за Ім’я Господа Ісуса удостоїлися прийняти зневагу (Дії 5:41).
Так само, ап. Павло, згадуючи ті привілеї і надбання, які втратив заради Ісуса, каже: порівнянно з величчю пізнання Ісуса, я все те вважаю за сміття. Адже в слідуванні за Христом нехай навіть в голоді, вбогості і гоніннях за правду, він бачив привілей пізнавати Його Самого і силу Його воскресіння, бути спільником в Його стажданнях і смерті, а отже і воскресінні мертвих (Фил.3:8-10).
Голод чи бідність так само, як і утиски, не роблять нас блаженними. Блаженними нас робить те, що нам належить Царство Боже, те що ми зʼєднані з Христом і нагорода наша на Небі велика. Тому коли ми читаємо ці слова, в нас має виникнути питання: “чи дійсно Царство Боже і нагорода на Небі є чимось цінним для мене?” Ці слова Ісуса несуть втіху тільки в тому випадку, якщо обіцяне справді є чимось вагомим для нас. Якщо Царство Боже, життя з Христом чи нагорода на Небі — це просто якась теоретична концепція, щось незрозуміле, чого я сам не знаю, чи й хочу, тоді ці слова Ісуса для нас — просто якась нісенітниця — які не дають нам нічого. Якщо ми не любимо Христа і Його слова сьогодні, не прагнемо їх, не шукаємо їх, чому ж маємо полюбити їх в Його прихід?
Нехай Господь змінює наші серця і ростить нас в пізнанні багатства Його слави в нас. Нехай навчить нас любити Його і Його Царство більше за речі цього світу і допоможе бути Його вірними учнями в цьому поколінні.
Подивіться вірші 24-26: “Та горе вам, багатії, бо ви вже маєте вашу втіху. Горе вам, ситим тепер, тому що будете голодні. Горе вам, котрі смієтеся тепер, бо ви будете ридати і плакати. Горе, коли будуть хвалити вас усі люди, адже так само робили з лжепророками їхні батьки”.
Чотири горя дзеркально протиставлені чотирьом блаженствам і представлені лише в Луки. Ісус говорить тут цілком в дусі пророків СЗ, виголошуючи одночасно з обіцянками блаженств для вірних і суд для безбожних. “Ви вже маєте свою втіху”, — каже Він. Ці слова звучать як вирок і застереження. Як і пророки перед Ним, Ісус звертає слова горя не проти багатства чи ситості як таких, а проти оманливої безпеки і самодостатності, які заступають місце Бога. Він викриває нахил і пожадання серця, яке прагне земного багатства, влади, насолод та схвалення, більше ніж Його Царства.
Якщо Царство Боже для нас — просто красива ідея, слова на папері, то ці блаженства нас не втішать. Але Царство Боже — це не концепція. Царство Боже — це Сам Христос. Христос, Який стоїть посеред нас, Який в Своїй благодаті зцілює і відновлює наші життя і втішає словом. І якщо ви належите Христові — Він належить вам, а разом із Ним — усе, що Його.
Цей світ неприязний до вбогих, голодних і плачучих. Ми шукаємо товариства успішних, багатих, здорових і радісних. Але Христос являє нам перевернуте царство. В ньому останні стають першими, а перші — останніми. Він уважний і милостивий до тих, кого зазвичай не помічають і Він навчає нас також бути уважними і милостивими до них. Церква — це та нова спільнота Царства яку Він творить тут і зараз. Нехай Господь допоможе нам бути Його правдивими учнями, щоб Його Царювання в нас було явним і видимим в тому числі через те, як ми ставимось до тих, хто вбогий, хто плаче, хто голодний і утискуваний.