Ключовий вірш: “Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку”.
Дорогі брати й сестри, розпочинаючи сьогоднішнє слово, я хочу спершу пригадати одну сцену. Це було на початку війни. Батько, перед тим як сісти на поїзд, щоб вирушити на фронт, уже стояв на порозі від’їзду, і маленька донька, що стояла збоку на платформі, махала батькові рукою, а потім одразу відвернулася і разом із мамою тихо почала плакати — цей образ і досі стоїть у мене перед очима. І ще зовсім недавно, лише кілька днів тому, у Києві в один із багатоквартирних будинків влучив дрон, і я бачив у новинах, як мати, яка втратила доньку від того удару, ридаючи кричала на місці: «Моя донька… полетіла…» Перед тим криком я відчув, що жодні слова не можуть стати втіхою. Також ми разом почули новину, що брат Ян має піти до війська. Ми разом молилися за нього, і ще раз глибоко усвідомили, що війна вже ввійшла в наші сім’ї та нашу спільноту, і в саме серце нашого щоденного життя.
Тому запитання, яке ми сьогодні неминуче ставимо, є таким. У цій реальності, з яким серцем ми лягаємо спати, і з якою вірою ми зустрічаємо завтрашній день? Одне є безсумнівним: усі ми, хто є тут, кожен по-своєму переносить цю війну, і кожен несе свою вагу, та живе день за днем. І це — наша чесна сповідь сьогоднішнього дня: ніби наше життя розсипалося, мов уламки, і ми, розкидані по своїх місцях, проходимо долиною смертної тіні.
Перед обличчям такої реальності Псалом 23, який ми сьогодні розгортаємо, не є туманними словами втіхи. Це — наше визнання віри для виживання, яке ми маємо знову тримати в руках саме в цю епоху, саме в цьому місці: «Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку» Отже, тепер ми ставимо одне важливе запитання. З якої життєвої ситуації Давида народилося це визнання Псалма 23? Можливо, нам здається, що таке спокійне і сміливе визнання віри можливе лише в найстабільніший і найбагатший період життя, чи не так?
Але Псалом 23 народився не в найспокійніші та найзаможніші дні Давида, а з визнання віри, яке він підняв із усього свого бурхливого життя, пройшовши його від початку до кінця. Цей псалом — не миттєве зізнання почуттів, а визнання віри, перевірене його життям, і кристалізований плід його віри.
Давид був наймолодшим серед восьми братів, синів Іссея (1 Самуїлова 16–17). Він зростав не в увазі людей і не серед очікувань, а в місці, яке найменше впадало в очі. У дитинстві його місцем життя були не палац і не поле битви, а поле; а його праця була працею пастуха. Давид змалку жив життям пастуха, який пас і доглядав овець, і вчився значенню відповідальності, турботи та захисту. Він учився, як вести, щоб вівці не заблукали; і як, коли приходить небезпека, виходити вперед і вступати в бій. Він мав реальний досвід того, як лев і ведмідь нападали на отару, і він, ризикуючи власним життям, бив їх і захищав овець (1 Сам. 17:34–36). Основа життя Давида формувалася не владою чи становищем, а стосунками пастуха й овець. Тому для нього визнання «Господь — мій Пастир» було не абстрактною метафорою, а мовою реальності, яку він переживав ще з дитинства.
Але його життя не завершилося буденністю пастуха. Після того як він був помазаний і обраний Богом, його шлях став ще тяжчим. Рятуючись від ревнощів і погроз царя Саула, він мав прожити життя втікача (1 Сам. 22:1–2). У молоді роки Давид мусив жити без стабільного дому і без можливості планувати майбутнє; він переходив із пустелі в печеру і жив у страху, що будь-якої миті може втратити життя. Були часи, коли війна і зрада, безкінечна втеча, і непевне майбутнє здавалися всім його життям. Псалом 23 — це визнання, що народилося саме з такої реальності. Це визнання про найвищу цінність життя, до якої він дійшов, пройшовши і життя втікача, і славу царя, і страждання та відновлення, і поразку та прощення. Тому Давид міг сказати з упевненістю: «Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку».
Ким же Давид визнає Господа? Прочитаємо 1-й вірш: «Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку» У визнанні віри Давида завжди чітко визначений підмет. Він ставить підметом свого життя не «я», а «Господь». А себе він розміщує як дієслово, яке відповідає на цього Підмета і так живе. Визнання «Господь — мій Пастир » — це не декларація про те, «чого я досяг», а визнання про те, «ким Бог став для мене в моєму житті». Давид визнає Господа як «мій Пастир». У Біблії пастир означає більше, ніж професію догляду за вівцями. Особливо в епоху Давида пастир був прямо пов’язаний із життям овець. По-перше, пастир — це захисник, який відповідає за життя. Вівці майже не мають орієнтації, і не здатні захищатися. Коли приходить небезпека, вони не можуть ані втекти, ані боротися. Тому пастир був тим, хто замість овець боровся з левом і ведмедем. Щоб вівці жили, пастир був необхідний. По-друге, пастир — це провідник і дороговказ. У пустелі й у долині не вівці знають безпечний шлях, а пастир. Бо вівці мають слабкий зір і слабке судження, вони рухаються, повністю залежачи від голосу пастиря. По-третє, пастир — це той, хто забезпечує. Відповідальність знаходити пасовисько та воду повністю лежить на пастиреві. Це не просто «не дати померти з голоду», а годувати так, щоб вівці набирали силу, були здоровими та відновлювалися. І найважливіше — пастир іде разом з вівцями і разом із ними сторожить ніч.
Давид не був людиною, яка вивчила все це лише теоретично. Він реально жив життям пастуха. Охороняючи отару свого батька Іссея, він тілом навчився і самотності, і чеканню, і відповідальності, і небезпеці. Він боровся за овець, знаходив шлях і проводив ночі без сну (1 Сам. 17:35). Тому для Давида визнання «Господь — Пастир мій» було не абстрактною мовою уст, а мовою впевненості й віри, що піднялася з його життя. І для Давида слово «пастир» було також мовою виживання. Чому? Тому що в його житті майже не було стабільності. У часи втечі він потребував захисника. Коли його переслідував цар Саул, і він переходив від пустелі до печери, він болісно пережив, наскільки крихким є його життя. У війні він зрозумів, що саме «пережити сьогодні» ніколи не є чимось само собою зрозумілим. Тому Давид не говорить про Бога абстрактно. Бог для нього був Той, Хто реально його захищав. Реально вів шляхом. Реально годував і давав життя. У Псалмі 23 міститься повне життєве визнання Давида про Господа Бога, Який як Пастир вів його життя. Тому для Давида «пастир» був мовою виживання і мовою реальності.
Тоді яке значення має для нас «Господь, Який є Пастирем»? Коли Ісус відкривав, Хто Він є, Він сказав так: «Я – Пастир добрий! Пастир добрий кладе Свою душу за овець.»(Івана 10:11). Ми — люди, які знають, Хто є Добрим Пастирем, Який пройшов хрест і воскресіння, щоб спасти життя овець. І ми — ті, хто й тепер, у Святому Дусі, переживають у своєму житті співходіння Доброго Пастиря. Епохи змінюються, час миру і час війни перетинаються, але перед людською гріховністю і спокусою гріха людська слабкість не змінюється. Людина все ще перебуває в становищі вівці, яка потребує пастиря. Вона в місці, де губиться, де поранена, де не може сама себе спасти. Тому визнання Давида: «Господь — мій Пастир, а я — Його вівця» стає онтологічно нашим визнанням. Коли ми визнаємо реальність себе як вівці та цілковито приймаємо Бога як мого Пастиря, тоді ми нарешті перебуваємо в Його проводі. Ми отримуємо життя, їмо пашу багатого життя і живемо життям, що приносить плід. І дивовижно: вівця, яка довіряє Пастиреві, приймає від Пастиря їжу життя і живе також життям пастиря, який піклується про інших слабких овець.
Так, коли Давид жив життям, у якому служив Богові як своєму Пастиреві, Бог поставив Давида пастирем для ізраїльського народу. Писання ясно говорить:
«Він вибрав раба Свого Давида й узяв його від отар овець; від отар годуючих вівець привів його, щоб він пас Якова, народ Його, і Ізраїля, спадщину Його» (Псалом 78:70–72). Давид був царем, поставленим у позицію пастиря, який піклується про народ. І все ж, перед Богом він визнає себе не пастирем, а «вівцею». «Господь — Пастир мій» — це визнання людини, яка сиділа на царському престолі, але добровільно зійшла з нього і визнала Божий суверенітет. Давид добре знав свою слабкість і не приховував її. Він розумів, що справжня сила віри походить не від його царської влади чи здібностей, а від повної залежності від Бога-Пастиря, як вівця. Саме це зробило його смиренним слугою і стало причиною того, що він жив як слуга, який відповідає Божому серцю. Чи не повинні й ми, не забуваючи цього, зранку й увечері, завершуючи 2025 рік, і навіть віддаючи останній подих, жити так, щоб і тоді визнавати: «Господь — мій Пастир»? Давайте всі разом так визнаємо: «Господь — Пастир мій».
Тепер давайте разом прочитаємо другу половину 1-го вірша та 2-й вірш Псалма 23: «...Я не матиму недостатку. На зелених лугах Він дозволяє мені відпочивати, біля тихих вод піклується про мене.». Тут ми ставимо запитання. Можливо, Давид міг так визнавати тому, що його реальне життя було багатим? Чи справді так? Життя Давида в реальності було «безперервним рядом нестачі». Давид знову й знову переживав крайню нестачу, яку звичайні люди не можуть навіть уявити. Одного разу, тікаючи від Саула, він не міг забезпечити навіть одну страву на день, і мусив їсти хліб із святині — хліби покладання, який за Законом могли їсти лише священики (1 Сам. 21). Іншим разом, як утікач, він мусив перебувати в печері (1 Сам. 22). Там не було ані світла, ані видимого майбутнього, ані жодної стабільності. Навіть ті, хто був з ним, були лише боржниками, утискуваними та з розбитим серцем. Це були люди, які, замість допомоги й утіхи, могли стати лише тягарем. Визнання «я не буду мати нестачі» не народилося з теплого ліжка. Воно витекло з сирої печери, із середовища страху, де він не знав, коли буде викритий. Але важливим є те, що коли життя було схоже на печеру, Давид зробив Богові вихід, зробив Бога своїм шляхом порятунку. І він абсолютно довіряв Господу, Який був його Пастирем. І ще один раз: улюблений син Авесалом, охоплений жадобою влади, зрадив батька. Давид утратив престол і мусив босоніж покинути Єрусалим (2 Сам. 15). Поразка як царя, руйнування авторитету як батька, життя людини, покинутої найулюбленішим сином. Тоді Давид сказав так: «...Якщо я знайду ласку в очах Господніх, то Він поверне мене...».(2 Сам. 15:25) І після історії з Вірсавією Давид зовні залишався царем, але духовно був повністю збанкрутілою людиною (Псалом 51). Тоді його молитва була лише одна: «Боже, створіть у мені чисте серце і обновіть у мені правого духа», і «Духа Твого Святого не відніми від мене». Він хотів лише одного — відновлення права стояти перед Богом.
Дорогі брати й сестри, хіба не буває й у нас таких моментів? Ніби інші зовнішні випробування ми можемо витримати, але коли через проблему гріха нам здається, що стосунки з Богом зруйновані; коли приходить той глибокий відчай, у якому навіть ми самі не можемо ні зрозуміти себе, ні пробачити себе. І все ж Давид визнає: «Я не матиму недостатку.». Як можливе таке визнання? Чи це був оптимізм, що заперечує реальність? Чи це було самонавіювання лише устами? Ні. Життя Давида свідчить так: «Визнання, що немає нестачі, можливе не тому, що справді немає нестачі, а тому, що є мій Пастир». Він довіряв не своїм обставинам, а досконалості Господа-Пастиря і Його добрій волі щодо себе. Тому навіть якщо в реальності була нестача, він вірив, що все це мине, і врешті в Божій досконалості буде відновлено та наповнено достатком. Ця абсолютна віра й довіра Давида можуть стати й нашою абсолютною вірою та довірою сьогодні. Ми нині недосконалі й нам бракує. Але Господь, Який є моїм Пастирем, досконалий і Йому нічого не бракує. Тому ми можемо визнавати: навіть якщо я здаюся недостатнім — це не страшно. І ця війна, і ця нестача — не вічні. Мій Пастир зрештою наповнить досконалістю і достатком. Коли ми щодня визнаємо, що моє справжнє задоволення приходить із стосунків із Богом, тоді наше серце знаходить спочинок, і ми живемо життям без нестачі. Бо справжній критерій нашого життя походить не від обставин, а від стосунків із Богом (Псалом 34:10).
Звісно, ці слова — одні з тих, які найлегше неправильно зрозуміти тим, хто живе в час війни. «Немає нестачі»? «Зелені пасовища, тихі води»? Невже в такій ситуації можливе таке визнання? Чи справді? Але як Давид міг так визнавати? Як ми вже бачили, життя Давида теж було не суцільним достатком, а суцільною нестачею, чи не так? Час утікача, коли він не міг забезпечити навіть одну їжу на день; часи, коли він проводив ночі в сирій печері; мить поразки, коли його вигнали з царського престолу; серце, яке духовно збанкрутувало перед гріхом. І все ж він визнає: «Я не буду мати нестачі. Він кладе мене на зелених пасовищах і веде мене до тихих вод». Тому справжній зміст визнання «немає нестачі», «кладе на зелених пасовищах», «веде до тихих вод» є таким: це не означає, що в моєму житті немає браку; це означає: «У моєму житті є Той, Хто більший за мій брак». Це означає: «Є мій Пастир, Який більший за все це». Тому ми можемо сказати. Наше життя зараз здається недостатнім. Воно нестабільне. Втрати великі. Але це не є остаточним станом нашого життя і нашого народу. Господь-Пастир уже знає зелені пасовища і тихі води. Він і нині веде нас дорогою до них, і веде також український народ. Ми молимося, щоб ми могли твердо в це вірити.
Давайте всі разом прочитаємо 3-й вірш: «Мою душу Він підкріпляє, провадить мене стежками правди заради Свого Імені.» Коли ми живемо в такій вірі та довірі, ми молимося, щоб могли твердо довіряти: Бог у нашому житті є Тим, Хто знову оживляє мою втомлену душу і веде мене стежками правди заради Свого Імені.
Давид також так визнає: «Коли б я пішов навіть долиною смертної тіні, не боятимуся лиха, бо Ти зі мною. Твій жезл і Твій посох втішатимуть мене.» (вірш 4). Для Давида «долиною смертної тіні» була не абстрактною метафорою, а реальністю життя. Долиною, яку він проходив, були пустеля і печера, де його могли викрити будь-якої миті; поле битви, де він міг загинути в одну мить; долина зради, де його вигнали ті, кому він найбільше довіряв. Навіть перед повстанням Авесалом а він мусив пройти долину, де, переслідуваний власним сином, босоніж покидав Єрусалим, і руйнувалася його людська гідність. Для Давида долина була не «теоретичним стражданням, яке колись мине», а реальністю, яка тут і тепер загрожувала його виживанню. Тоді яка долина є нашою сьогодні?
Дорогі брати й сестри, долина, яку ми проходимо сьогодні, є надто очевидною. Це — долина війни. До цього додаються долина економічної нестабільності, долина хвороб і втрат, долина депресії та розпачу, коли серце руйнується, — і все це лежить шарами. Тому слова «долина смертної тіні» для нас сьогодні — надзвичайно реальна мова. Це мова, яка точно описує наше життя. Але Давид не каже: «я залишаюся в долині смертної тіні, я там замкнений». Давид ясно говорить: «…піду (або: ходитиму), хоч би й…» Це слово дуже важливе. Воно означає, що долина — не пункт призначення, а пункт проходження. Пастир не залишає овець у долині. Він неодмінно проводить їх. Віра Давида була не вірою «що долини немає», а вірою, що навіть у долині Бог є з ним. Пастир не залишає нас у долині і неодмінно проводить нас через неї. Ми маємо твердо в це вірити. Сльози болю сьогодні не марні, і Добрий Пастир Ісус знає вагу наших сліз і в свій час неодмінно перетворить їх на сльози радості — ми маємо твердо в це вірити. Оскільки те, що буде відновлено в майбутньому, є більшим за те, що ми втрачаємо тепер, ми можемо терпіти сьогодні в цій надії. Ми молимося, щоб могли вірити: Бог не є Той, Хто наповнює трішки, але Той, Хто наповнює з надлишком. Амінь.
Тоді що саме ми маємо тримати в реальному житті сьогодні? Давид говорить так: «...Твій жезл і Твій посох втішатимуть мене.» (4б). Давид у щоденному житті тримався жезла і посоха, які простягає Бог. Посох має загнутий кінець: він притягує вівцю ближче, виправляє шлях і піднімає, коли вона падає. Це означає, що для нас важливо міцно триматися Божого Слова і проводу Святого Духа. Жезл — короткий і твердий: він захищає від хижаків і усуває небезпеку. Це означає втручання Господа, Який бореться замість нас, коли ми самі не можемо боротися. Тому Давид каже: «вони мене втішають». Так само, як пастир покладається на посох і жезл, наше щоденне життя віри — коли ми щодня тримаємося Божого Слова, пишучи щоденний «хліб насущний», або щотижня пишучи свідчення, і живемо в спілкуванні з Господом — є надзвичайно важливим у нашому духовному житті.
І тепер віра Давида робить ще один крок уперед. 5 «Ти накриваєш переді мною стіл перед очима моїх ворогів. Ти намастив мою голову єлеєм, до краю наповнюєш чашу мою» Чому Бог говорить про «стіл», «помазання» і «переповнення» саме після «долини»? Якщо ми тихо простежимо хід Псалма 23, ми побачимо дуже ясний, Божий, навмисний порядок: зелені пасовища → тихі води → долина смертної тіні → і раптом сцена змінюється: «Ти накриваєш переді мною стіл перед очима моїх ворогів. Ти намастив мою голову єлеєм, до краю наповнюєш чашу мою.» Бог не завершує наше життя в долині. У Писанні долина — це місце, де ми вчимося довіряти Богові. Давид у долині навчився віри втікача, навчився віри залежності, і навчився онтологічної віри: «підмет — не я, а Бог». Але Бог піднімає віру, загартовану й перевірену в долині, до місця публічного свідчення, і накриває стіл «перед ворогами». Що це означає? Це — Боже визнання і благословення: «Я публічно доведу, що ти жив Моїм шляхом у час страждання і випробувань». Це не тому, що всі проблеми вже вирішилися. Саме в тому місці, де вороги ще дивляться, Давид визнає: Бог підносить Своїх людей. Те, що келих переповнюється, означає: «Моя ситуація ще недосконала, але в моєму житті Бог є повний». Це не означає, що обставини переповнені; це означає, що Бог переповнює. І ми також маємо бути спроможні зробити таке саме визнання. У час війни: «Я багато втратив, але я не втратив Бога; тому моє життя не порожнє. Келих Божої благодаті переповнюється». Амінь.
Тому останнє визнання Давида — це впевненість і рішення: вірш 6. «Отже, добро і милосердя будуть супроводжувати мене в усі дні мого життя. Я перебуватиму в Господньому Домі протягом багатьох днів». Оскільки Давид знав, ким є Бог, він не хитався за жодних обставин. І він приходить до ясного життєвого рішення: де б він не був і в якій би ситуації не опинився — він вибирає жити з Богом. У Псалмі 27 Давид сповідує ту саму впевненість: «Господь – моє світло і моє спасіння. Кого мені боятись? Господь – захисник мого життя. Кого маю лякатись?»(1).
Завершуючи 2025 рік, сьогодні, ким ми маємо визнавати Господа Бога? Ми можемо визнавати Господа Бога моїм Пастирем. Можемо визнавати Його Господарем мого життя. Можемо визнавати Його абсолютним об’єктом довіри навіть у ситуації війни. Можемо визнавати, що Сам Бог є найбільшим даром нашого життя. Віра, яка визнає: «Господь є моїм Пастирем», віра, яка абсолютно довіряє: «в Ньому немає нестачі», — життя з такою вірою і довірою може зовні хитатися, але всередині ніколи не руйнується. Це є благословення, яке мав Давид, і ми віримо, що це є справжнє щастя, яке можемо мати й ми сьогодні. Молимося, щоб, завершуючи цей рік, ми могли закінчити його з вдячністю. Протягом усього 2025 року Бог був нашим Пастирем. Тож усі разом піднесімо Йому подяку й хвалу! Алілуя! І в прийдешньому 2026 році щиро молімося, щоб ми разом жили благословенним життям, ходячи з Господом і визнаючи: «Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку» Амінь.