(9): Роблячи добро, не втрачаймо запалу, бо свого часу пожнемо, якщо не ослабнемо
Кілька років тому мені до рук потрапила книга британського пастора, Джона Бентона, з назвою «Велика мрія для маленької церкви». Невелика, але дуже практична книга, в якій він розглядає проблеми, з якими стикаються малі громади і шляхи їх вирішення. І ось однією з найбільших небезпек для малої громади (на справді, будь якої громади), він називає зневіру, упадок духу. Причин, чому б невелика церковна громада могла б зневіритись є безліч: це і загальна культура захоплення усім яскравим, великим, усім з приставками супер-, мега- і гіпер-, і ностальгія про минулі часи, коли все було краще, розділення, елементарний брак ресурсів чи служителів і багато всього іншого.
В своїй книзі Бентон збадьорює малі церкви, нагадуючи, що Бог ніколи не казав: йдіть і побудуйте велику церкву, Він сказав – йдіть і навчіть усі народи. Бог дивиться не на розмір громади, а на те, як вірно вона ходить перед Ним і виконує Його волю. Врешті, він нагадує, що все велике на початку було малим, а ще наводить приклади того, як Бог проводить громади через період занепаду і деконструкції старого, щоб почати щось нове і гарне.
В сьогоднішньому уривку Павло також говорить віруючим галатійських церков про небезпеку зневіри і втрати запалу. Він збадьорює їх і нас, говорить про працю і про плід. Ця конференція планувалась нами з метою з одного боку відпочити, а з іншого – оновитися в ідентифікації і служінні, згадати хто ми є і що маємо робити. За останні роки ми зустрілися з багатьма викликами до яких життя нас не готувало. Врешті, наше зібрання зменшилося вдвічі: хтось виїхав за кордон, а хтось просто пішов. І ось, коли на загальне пригнічення спричинене війною і безладом в країні накладаються ще якісь конфлікти чи труднощі, як тут не опустити рук? Нехай же Господь помилує нас і зробить серця м’якими, а розум відкритим, щоб вірити Божому слову і зростати ним.
Подивіться вірші 7-8: «Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може. Бо що лише людина посіє, те й пожне. Адже хто сіє для свого тіла, – пожне від тіла тління, а хто сіє для духа, – пожне від Духа вічне життя».
Перше, до чого Павло закликає віруючих, це – не обманювати самих себе і реально дивитися на речі: «не обманюйтеся, -- Бог осміяний бути не може».
Взагалі, чому комусь хотілось би жити в обмані? – насправді, це не така вже й рідкість в нашому світі, чи не так? Часто правда, реальність з якою нам доводиться зустрітися не надто приємна і ми всіма силами намагаємось уникнути її. Так, більшість населення України не хотіла вірити в можливість повномасштабної війни не дивлячись на усі попередження, а коли вона почалась, нам хотілось вірити, що все завершиться за 2-3 тижні. Іноді перед нами постають проблеми, які вимагають засукати рукави і попрацювати, але нам не хочеться і ми намагаємось робити вигляд, що проблеми нема. Так, ніби якщо її ігнорувати, то вона сама вирішиться і т.д.
Яка проблема з життям в обмані? – проблема та, що правда рано чи пізно виходить назовні. Ігнорування проблем не вирішує їх, а бажане не стає дійсністю просто так. Своїм словом Бог створив цей світ і світ підтримується і керується тим самим Божим словом. Можна порушити закони держави і уникнути покарання, можна списати на іспиті, схитрувати в резюме… але Бог осміяний бути не може, Його воля буде виконана.
Один з фундаментальних законів, які діють в цьому світі є закон сіяння та жнив. Суть його дуже проста: «що лише людина посіє, те й пожне, -- каже Павло». І це закон з яким знайомий будь хто, хто хоч раз намагався щось виростити з землі. Чоловік весною приходить на поле і кидає в нього насіння пшениці. Він знає, що коли через три місяці він прийде на це поле, на ньому буде колоситися пшениця. Не ріпак, не огірки і не соняшники. Втім, Писання говорить, що цей самий закон застосовний не лише в аграрній, але й в усіх інших сферах життя: «Посіявши вітер, вони пожнуть бурю», -- каже Бог через пророка Осію (Ос.8:7а), «хто сіяв горе, той сам його і пожинав» -- каже книга Йова 4:8, «хто сіє правду, той справді винагороджується» (Прит.11:18) і т.д.
Що мають сіяти християни? Що маємо сіяти ми? – це залежить від того, що ми хочемо отримати. Якщо ти хочеш побудувати успішний бізнес – маєш вкладати, сіяти в бізнес. Як правило, успішний бізнес не виникає сам собою, правда? Якщо ж ти хочеш зростати в зрілості віри людиною Божого слова – тоді потрібно сіяти, докладати зусиль, до роботи над Божим словом: виділяти час для вивчення Біблії, роздумувати над словом в свідченні, врешті, застосовувати його в своєму житті. Якщо ти хочеш зростати в поклонінні – потрібно сіяти в поклоніння, можливо, піти вчитися на відповідну програму в семінарії. Якщо ми хочемо, щоб наші діти стали співробітниками в служінні – потрібно сіяти в дітей. Не варто очікувати, що вони матимуть бажання щось робити разом з нами, якщо до цього вони чули лише: піди пограйся, не заважай. Якщо хочемо, щоб до церкви приходили студенти – тоді потрібно сіяти в стосунки зі студентами, шукати можливості проводити з ними час. А інакше: чому б вони приходили? І т.д. «що лише людина посіє, те й пожне»: ми маємо розуміти, який плід хочемо отримати і не обманюватися, що все станеться саме собою, але сіяти, вкладати в це. Але ще важливіше: ми маємо розуміти, чого очікує від нас Бог, до чого Він кличе нас і трудитись для цього. Те, ким ти станеш завтра, те якою стане завтра наша спільнота визначається не нашими бажаннями чи фантазіями, а тим, що ми робимо сьогодні, в що ми сіємо.
«Адже хто сіє для свого тіла, – каже Павло, -- пожне від тіла тління, а хто сіє для духа, – пожне від Духа вічне життя». Тут Павло нагадує нам, в що ми маємо сіяти, а в що ні. Ми маємо розуміти, що коли Павло говорить про тіло, йому не йдеться про фізичне тіло (здорове харчування, спорт і відпочинок не є чимось поганим чи грішним). Павло говорить тут про гріховну природу, яка противиться Богу (5:16-17). Тож він закликає нас вкладати свій час, кошти, сили і життя не в задоволення грішних бажань, егоїзм і самоствердження, а у справи, які живить Дух Святий. Вічне життя, про яке він говорить – це не лише життя колись потім, це переміна життя вже сьогодні. Це життя майбутнього віку, яке через нас стає видимим вже зараз, у віці цім.
Павло послідовно протиставляє життя за духом і життя за тілом в посланні до Галатів. Жити за духом, це:
- жити в покорі Божому Слову (5:25)
- любити одне одного і служити ближнім (5:13-14; 6:9–10)
- бути щедрим (6:6)
- боротись зі старою природою, а отже не потурати гніву, гордості, розпусті, заздрощам, натомість дати Духу Святому формувати в нас характер Ісуса Христа (5:19-24)
Нехай Господь допоможе нам і навчить сіяти для духа, щоб пожати від Духа вічне життя. Амінь!
Подивіться вірші 9-10: «Роблячи добро, не втрачаймо запалу, бо свого часу пожнемо, якщо не ослабнемо. Тому, поки маємо час, робімо добро всім, а найперше тим, які рідні у вірі».
В своєму останньому листі до молодого Тимофія Павло порівнює своє життя віри з бігом на довгу дистанцію, з марафоном: «Я звершив добрий подвиг, – каже він, -- свій біг закінчив, віру зберіг. А тепер приготовлено мені вінець праведності, який того дня дасть мені Господь» (2Тим.4:7-8). Коли ти біжиш спринт – то маєш повністю викластись в одному ривку. Але коли біжиш довгу дистанцію, то маєш мудро витрачати ресурси, щоб дійти до кінця. Дійде до фінішу, пожне плід той, хто не ослабне в дорозі. Які ж причини, що ми можемо зневіритись та втратити запал, чому б ми могли зупинитись на половині шляху?
Причин, як я казав на початку, може бути безліч. Ми зневірюємось, коли наша праця чи вірне служіння знецінюється іншими, особливо тими, чия думка нам не байдужа. Ми зневірюємось, коли починаємо порівнювати себе з іншими спільнотами, де як здається, справи йдуть значно краще. Один брат, коли йшов до іншої церкви пояснив це тим, що хоче спробувати якесь успішне служіння. Це було трохи образливо, чесно кажучи. Ми зневірюємося, коли учні йдуть з церкви. Ти вкладаєш сили, час, життя, а потім людина йде, в кращому випадку без звинувачень, і ти думаєш… чи варто ще пробувати? Ми опускаємо руки, коли довгий час працюємо, але не бачимо результату на який сподівались. Ми зневірюємося, втрачаємо запал через конфлікти і розділення в спільноті. Врешті, ми опускаємо руки, коли усвідомлюємо власні гріхи і обмеження.
Де ж нам взяти підтримку, вогонь, щоб не втратити запал? Насправді Сам Господь посилає нам своєчасну поміч, коли ми шукаємо Його. Я думав про багатьох Божих служителів в Писанні, які бачили занепад Божого народу, гріховну поведінку лідерів, про служителів, чию звістку не приймали, які не бачили жодних плодів свого служіння, та все одно виконували його. З одної єдиної причини: тому що Господь послав. Так Бог явив Свою славу Ісаї: «У рік смерті царя Уззії, -- каже пророк, -- я побачив мого Владику, Який сидів на високому і піднесеному престолі, а краї Його шат наповнювали Храм. Над Ним стояли серафими... І волали вони один до другого, повторюючи: Святий, святий, святий Господь Саваот! Уся земля сповнена Його славою!» (Іс.6:1-3)
І, насправді, це був не найкращий для Ісаї час. Ні для нього, ні для його країни. Видіння Божої слави приводить його в трепет. Він раптом усвідомлює власну зіпсованість, власні гріхи і зіпсованість свого народу, він каже: горе мені, бо я людина з нечистими устами і живу серед народу з нечистими устами і мої очі бачили Царя. Але коли Господь доторкається до його уст і очищує його, а потім запитує: «кого Мені послати, і хто піде для Нас?», що відповідає Ісая? Він каже: «ось я, пошли мене!» (Іс.6:8).
Коли усі інші причини і мотиви для служіння втрачають свою силу (амбіції, гордість, звичка, будь що інше), тоді залишається тільки одне: Бог, який прийняв мене в Своїй любові і благодаті. Бог, який простив мої гріхи в Ісусі Христі. Бог, який відродив мене до вічного життя і нині запитує: «кого Мені послати, і хто піде для Нас?»
Слово, яке ми читаємо сьогодні саме в собі містить обіцянку і збадьорення: хто сіє, той пожне. Плід буде. «Ті, котрі сіють зі сльозами, – жатимуть з радістю. Хто виходить з плачем, несучи торбину з насінням, – той повернеться з радістю, несучи снопи свої» (Пс.126:5-6). «Тому, поки маємо час, робімо добро всім, а найперше тим, які рідні у вірі» (10).
Часом спільноти вірних проходять через періоди зневіри, коли здається, що нічого не змінюється. Але це час, коли Бог формує нас, очищує від зайвого, ми вчимося покладатися на Нього, коли нам більше нема на що покластися. Врешті, Він не кличе нас до “успіху”, Він кличе нас до постійності у доброму. Як і сівач, ми не бачимо плоду відразу, але кожна молитва, кожне слово підбадьорення, кожна година служіння — це насіння, яке зійде у свій час. Бог бачить навіть найменшу справу, зроблену з любов’ю.
Нам не бракує нічого: вчора ми говорили про те, як багато насправді маємо. Але ми маємо навіть більше, адже сам Господь піклується про Свою церкву. Молитва, Слово Боже, присутність Святого Духа і єдність між братами та сестрами — це сила, якої не може дати жоден бюджет чи технологія. Церква стає живою не завдяки зовнішнім засобам, а тоді, коли вона глибоко коріниться у Божому Слові й шукає Його обличчя. Навіть кілька вірних сердець, що моляться разом, можуть змінити все.
Нині, сьогодні маємо час, щоб робити добро. І люди навколо нас так потребують цього добра, Божої любові, зцілення і підтримки, особливо зараз коли щоночі на нашу країну проливаються дощі смерті, коли так багато людей втратили усе, майно, колишнє життя, здоров’я чи близьку людину.
Нині, сьогодні маємо час, щоб сіяти і, якщо не ослабнемо, пожнемо. Нехай Господь зміцнить нас сьогодні, щоб ми втрачали запалу, а навпаки, зміцились у вірі. Щоб на тому місці, де ми є ми були світлом і сіллю, доки є час, робили добро усім, а найперше, рідним у вірі, братам і сестрам, яких ви бачите поруч.