(14): Адже, безперечно, ми всі помремо, оскільки ми, як та вода, що розлита на землю, і якої вже неможливо зібрати. Разом з тим Бог не відбирає життя, але обмірковує спосіб, як би приречений вигнанець перестав бути вигнанцем
Минулого разу ми читали про сумні і навіть трагічні події, які сталися в домі Давида. Збезчещена і самотня Тамара, мертвий Амнон, ридаючий Давид і втікач, вбивця брата, Авесалом. 13й розділ, це розділ де Бог навіть не згадується. Розділ, який нагадує нам, що Богу не потрібно насилати якісь кари на грішника, Йому достатньо відійти в бік, прибрати руку, яка стримує наше зло і ми самі зламаємо все, що лиш можна зламати. Втім, якими б сумними і трагічними не були події в домі Давида, здається, це не щось таке, що може нас здивувати. Чи не так? Подібних прикладів насильства, ненависті, несправедливості і зруйнованих стосунків безліч. Питання в тому, чи є якась надія для нас? Чи можна повернути втрачене? Чи можна відновити зламані стосунки? Чи можливо примирити ворогів?
В цьому розділі ми читаємо про повернення Авесалома. В кінці, вони з Давидом навіть обіймаються. Це дуже схоже на примирення. Втім, цей уривок розказує швидше про те, як не треба робити. Справжній приклад відновлення і примирення ми знаходимо в тому, як Бог примирив нас із Собою через Христа.
Нехай Господь зробить наші серця м’якими, а розум гострим, щоб нам розуміти, вірити і коритися Божому слову.
Подивіться вірші 1-2: «Йоав, син Церуї, зауважив, що серце царя не байдуже до Авесалома. Тому Йоав послав до міста Текої, аби привели звідти мудру жінку і сказав до неї: Вдавай, що перебуваєш у жалобі, – одягнися в одежу скорботи, не намащуйся єлеєм та прикинься жінкою, яка вже давно перебуває у жалобі за померлим».
Після вбивства Амнона, Авесалом втік до свого діда царя Гессуру і перебував там три роки. За цей час біль від втрати сина в серці Давида притупився, а гнів змінився на сум. Зрештою, Давид дуже любив свого сина Авесалома, це стає очевидно з наступних розділів, і не бажав йому зла, навіть коли той повстав проти нього. Напевно, Давид часто думав про те, як все це могло статися, згадував слова пророка Натана і свій власний гріх. Усі ці тяжкі переживання і думки залишили свій відбиток в житті Давида і не могли лишитися непоміченими. Тож перший вірш говорить, що Йоав, син Церуї, зауважив, що серце царя не байдуже до Авесалома. Напевно, це зауважив не лише він. Але Йоав вирішив діяти.
Ми не знаємо, якими мотивами він керувався. Навряд чи він сильно переймався долею Авесалома (врешті, Авесалом помре саме від Йоавової руки). Навряд чи він сильно переживав за самого Давида (Йоав часто діяв всупереч наказам царя і сильно через те не страждав). Швидше за все він сподівався таким чином зміцнити своє положення при дворі і примножити свій вплив на царя, якщо все вийде. Це видно з вірша 22, де він каже: «Тепер твій слуга зрозумів, що здобув довір’я у тебе, мій володарю царю, адже цар виконав прохання свого слуги».
Тож, що зробив Йоав? Йоав відправився до Текої, одного з юдейських міст. Там він знайшов мудру і вправну жінку і навчив її, як потрібно зодягнутися в одежу скороботи і видати з себе жінку, що давно перебуває у жалобі за померлим. Він вигадав історію про двох братів, один з яких випадково вбив іншого і з цією історією послав жінку до Давида. Ймовірно, Йоав надихнувся прикладом Натана, який достукався до царевого серця через притчу і вирішив діяти схожим методом.
Отже, ми бачимо цю жінку перед Давидом і вона розповідає йому свою історію. В чому полягає її складність? Ця жінка представляється вдовою, тобто її чоловік помер, але вона все ще мала два сина. Через сварку один з синів вбив свого брата, коли вони були на полі і нікому було їх розборонити. Що ж тепер робити з сином-вбивцею? За законом, його мали б скарати на смерть. Саме цього і вимагають родичі вбитого. Цього вимагала б і справедливість. Але, з іншого боку, це ж її тепер вже єдиний син і спадкоємець. Який би він не був, мати любить його. Вона не може його втратити. Адже в такому випадку згасне та остання іскра, яка в ній ще жевріє, а після неї і її чоловіка не лишиться ні імені ні нащадків на цій землі (7).
Взагалі, закон Мойсея передбачав порятунок для того, хто вбив свого ближнього випадково, без попереднього задуму. Для цього в кожному з наділів Ізраїлю існували міста-сховки. Вбивця міг втекти в таке місто і месник за кров не мав права переслідувати його там. Але жінка приходить до Давида, щоб він вирішив, що має статися з її сином. І, отже, він має вирішити, як діяти: за законом чи за милістю. Давид приймає очевидне рішення про помилування. Він обіцяє захист і для самої жінки і для її сина від будь яких посягань. І тоді вона натякає, що добре було б те саме зробити і для Авесалома.
Подивіться вірші 13-14: «І жінка сказала: Для чого зараз мислиш усупереч Божого народу? Адже, прийнявши зараз таке рішення, ти певною мірою сам є винуватцем, оскільки досі цар не повернув власного вигнанця. Адже, безперечно, ми всі помремо, оскільки ми, як та вода, що розлита на землю, і якої вже неможливо зібрати. Разом з тим Бог не відбирає життя, але обмірковує спосіб, як би приречений вигнанець перестав бути вигнанцем».
Звичайно, жінка діє хитро. Ситуація, в якій опинився Давид відрізняється від її вигадки. Авесалом вбив брата не випадково і не в пориві гніву, він два роки виношував помсту. Але це і не є головним в її аргументації. Власне, її думка складається з двох частин. По-перше, вона звертає увагу на те, що ситуацію з вбитим братом не можливо виправити. Ми всі помремо, -- каже вона, -- ми, як вода, що розлита на землю і якої вже неможливо зібрати.
Справді, наслідки деяких вчинків можна виправити. Якщо ти подряпав комусь машину, то можеш заплатити за ремонт. Сказав гостре слово – можна вибачитись і нагодувати смачним обідом. Але наслідків деяких вчинків не усунути ніяк. Неможливо зібрати розлитої на землю води. Неможливо воскресити мертвого. Що б Давид не вчинив далі, це не поверне йому сина. Цю сторінку потрібно перегорнути і йти далі, --говорить вона, -- тим більш, що усі ми смертні і хто там знає, скільки кому Бог відміряв того життя.
По-друге, вона звертає увагу Давида на те, як Бог діє в цьому світі: Він «…не відбирає життя, але обмірковує спосіб, як би приречений вигнанець перестав бути вигнанцем». Чи це дійсно так? Чи справді Бог не забирає життя, але шукає відновлення і примирення з грішником? – так, це правда. Уся історія нашого світу – тому підтвердження. Найпершими вигнанцями за гріх, про яких ми читаємо в Біблії стали Адам та Єва. Видворяючи їх з Едему, Господь ставить херувимів та полум’яного меча, аби стерегти дорогу до дерева життя. Здається, вороття назад нема. Але ні, насправді, уся подальша історія Писання – про те, як Бог діє в світі, щоб повернути вигнанців до Себе, щоб грішник не загинув, але жив. Бог не просто думає, про те, як повернути вигнанців, Він активно діє і сприяє цьому. Він пробачає і приймає грішника, який полишив свою злу дорогу, щоб навернутись до правди. Але ось це Боже прийняття і пробачення ніколи не відбувається шляхом нехтування справедливістю і ніколи – без нашого власного покаяння.
Як же чинить Давид? Подивіться вірші 21-23: «Після цього цар сказав Йоаву: Гаразд, я зроблю, як ти пропонуєш! Тож іди, і поверни того юнака, Авесалома! Упавши долілиць, Йоав поклонився і поблагословив царя, після чого Йоав сказав: Тепер твій слуга зрозумів, що здобув довір’я у тебе, мій володарю царю, адже цар виконав прохання свого слуги. Отже, Йоав вирушив до Гессуру й спровадив звідти Авесалома в Єрусалим».
Бажання Давида, як батька, повернути сина цілком зрозуміле. Втім, він також не може зробити вигляд, що нічого не сталося. Тож Авесалому заборонено бачити Давидове обличчя і з’являтися в палаці. Важко сказати, як мав би діяти Давид. Іноді примирення не відбувається, що б ми не робили, адже це процес, який вимагає взаємності. Можливо Давиду варто було визнати свою недбалість в тому, що не заступився за Тамару і не покарав Амнона. Але він не робить цього. Замість того, щоб поговорити з сином, з’ясувати стосунки, прояснити усе, Давид обирає політику ігнорування. Він показує, що незадоволений Авесаломом але, здається, сам Авесалом не розуміє в чому проблема.
Втім, незадоволення батька цілком компенсується похвалою інших. Вірш 25 каже: «Проте в усьому Ізраїлі не було вродливішого й більш вихваленого чоловіка, ніж Авесалом, – від голови й до п’ят не було в ньому жодної фізичної вади». Багато хто, читаючи ці вірші згадує, як Біблія описує царя Саула. Там також звертається увага його вродливій зовнішності і красі, але зовсім нічого не говориться про його характер та серце.
Через два роки Авесалому набридла ізоляція, тож він вирішив трішки прискорити події. Знову ж таки, в його діях немає навіть натяку на розкаяння чи впокорення. Коли Йоав не приходить на його виклик, Авесалом наказує спалити Йоавове поле і таким чином добивається зустрічі, щоб відправити його до царя.
Подивіться вірш 32: «Авесалом же пояснив Йоаву, що він посилав за ним з проханням: Прийди до мене, адже я хочу послати тебе до царя, аби запитати, для чого я повернувся з Гессуру? Краще було би мені залишатись там. Я, справді, хочу побачитись з царем! Якщо я і досі залишаюсь винуватим, то нехай він стратить мене».
Авесалом розумів, що якщо вже батько повернув його додому, то в його наміри не входить страчувати його. Він свідомо підіймає ставки і кидає царю виклик вимагаючи, щоб його визнали невинним і зняли усі звинувачення. Як бачимо, цар Давид йде і на це: «Йоав пішов до царя і все йому переказав. Після цього цар покликав Авесалома, і той прийшов до царя та поклонився йому, впавши долілиць перед царем. Цар же поцілував Авесалома» (33).
Все це дуже схоже на примирення і возз’єднання, але ним не є. Вже в наступному розділі Авесалом повстає проти Давида, а Давид змушений рятуватись втечею. Тож чи є в цьому світі надія на примирення і відновлення? І, якщо є, тоді якими є складові примирення між людиною і людиною, а також між людиною і Богом?
Відповідь на ці питання, надію і шлях до справжнього примирення ми знаходимо в Христі. Писання показує, що справжнє примирення – це не просто припинення конфлікту чи поверхневе “замирення”, а глибокий процес відновлення правди, справедливості й стосунків. Історія Давида та Авесалома показує нам трагедію поверхового примирення, яке ми так часто бачимо в світі та, ніде правди діти, практикуємо самі. Практикуємо, тому що боїмося загострення конфлікту, тому що не хочемо болі і ран. Тому згодні замовчувати гострі питання, уникаємо розмов на важкі теми, шукаємо миру за всяку ціну. Але мир за всяку ціну не можливий.
Давид дозволяє синові повернутися з вигнання, приймає його, цілує але не хоче ані визнати власних провин, ані назвати синовий злочин на ім’я, не кличе до покаяння, не відновлює справедливості. Це «примирення» не торкається серця — а тому стає лише прикриттям глибокого конфлікту, який вибухне згодом.
В посланні до ефесян читаємо: «А нині, в Ісусі Христі, ви, які колись були далекими, кров’ю Христа стали близькими. Адже Він – наш мир, Який зробив з двох одне, зруйнував Своїм тілом серединну перегородку – ворожнечу» (Еф.2:13-14).
Мир, який творить Бог настає не через заперечення гріха, а через жертву Христа і відновлення справедливості. Син Божий, Христос, стає жертвою викуплення і примирення (Рим.3:26). Заради нашого спасіння Він сходить на високий хрест, щоб ми мали життя і прощення, щоб, ми, вигнанці повернулися до дому Отця. Його Кров змиває кожен гріх і несе прощення – але ми отримуємо його не автоматично, а через покаяння і віру.
У стосунках між людьми діють ті самі принципи. Примирення неможливе без визнання правди, зло повинно бути назване злом. Воно неможливе без справедливого ставлення до скоєної кривди, без покаяння винної сторони. Врешті, воно неможливе без готовності до прощення та обопільного прагнення відновлення стосунків. Це дорога з двостороннім рухом. Навіть якщо скривджений вирішує відпустити минуле, не бажає зла кривдникові і прагне миру, відновлення не відбудеться, якщо на це немає волі іншого.
Якось один брат написав, що справжнє прощення – це ніби зустрічаєш людину вперше. Я відповів, що таке визначення підходить і для справжньої амнезії. Прощення – це не амнезія. Прощення вимагає чесної пам’яті, яка проходить через зцілення, а не обходить біль. Справжній мир починається тоді, коли винний не виправдовується, а кається, а скривджений не мститься, а прощає.
Один з найкращих Біблійних прикладів прощення і примирення, на мою думку – це історія Йосипа і його братів. Брати скривдили Йосипа, вчинили жахливу річ – через заздрість продали власного брата в рабство. Йосип міг озлобитись на весь світ, на братів, на Бога, який допустив це. Натомість він осмислює події свого життя в світлі благого Божого провидіння і знаходить зцілення. Тож коли брати приходять до Єгипту в скруті, Йосип не мститься їм. З іншого боку він не каже: «все забули, проїхали». Ні, він шукає ознаки щирого каяття в братах, і коли вони справді розкаюються, приймає їх.
Ми маємо пам’ятати, що примирення – це процес, який має свою внутрішню динаміку, етапи і складові. Це процес, який вимагає часу для усвідомлення, зцілення і звільнення. І якщо ми справді прагнемо примирення, то мусимо дати іншому цей час.
Там, де немає правди, примирення перетворюється на маску. Тільки на основі істини, жертви і любові стає можливим справжній мир. У Христі ми бачимо досконалий приклад: мир, що не заперечує справедливість, але звершує її через любов і жертву. В нагірній проповіді Господь каже: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими названі будуть» (Мат.5:9). Нехай Господь помилує нас і дасть нам глибоко пізнати Його прощення, благодать і мир, щоб в цьому світі жити, як Його діти, несучи примирення і Боже відновлення людям навколо нас.