ПЕРЕНЕСЕННЯ КОВЧЕГУ ДО ЄРУСАЛИМА

(15): Отже, Давид, разом з усіма Ізраїльтянами, під радісні вигуки й звуки труби переніс Господній Ковчег
Минулого тижня ми читали про те, як Господь здійснив Свою обіцянку і Давид став царем над усім Ізраїлем. Заради Свого народу Господь зміцнив і утвердив його царство. Давид зміг укласти мир з царем Тиру і розбив війська филистимлян. Врешті, Давид захопив місто Єрусалим, зробив його своєю столицею і збудував там свій палац. Ця неприступна гірська фортеця Сіон стала адміністративним центром Ізраїлю. 
В сьогоднішньому уривку ми читаємо про те, як Давид продовжує об’єднувати свій народ. Цього разу він вирішив перенести до Єрусалиму Божий Ковчег Завіту. Таким чином Єрусалим мав стати не лише адміністративним, але і духовним центром, єдиним місцем поклоніння Богу Ізраїля. Втім, перенесення Ковчегу виявилося не такою простою задачею, як це спершу здавалося. Давид зміг зробити це лише з другої спроби. Перша спроба завершилася смертю одного з його людей. 
Чому загинув Узза і чого ми маємо навчитися з цієї історії? Що означає Божа присутність посеред Його народу і як усвідомлення цієї присутності має формувати наші життя? В чому помилялася Мелхола і яким має бути наше поклоніння? На ці питання ми спробуємо відповісти сьогодні. Нехай Господь помилує нас і дасть м’яке серце і ясний розум, щоб розуміти Його слово, вірити і коритись йому і через нього зростати в образ Христа. 
Подивіться вірші 1-4: «Давид знову відібрав з Ізраїльтян тридцять тисяч найдобірніших воїнів. Після цього Давид разом з усім своїм військом вирушив у похід у Юдин Баал, щоб перенести звідти Божий Ковчег, над яким закликається особливе Ім’я, – Ім’я Господа Саваота, Який сидить на херувимах. Отже, вони поставили Божий Ковчег на нового воза і вивезли його з дому Авінадава, що на узгір’ї. Сини Авінадава, Узза та Ахіо, супроводжували цей новий віз з Божим Ковчегом від дому Авінадава, що на узгір’ї, – при цьому Ахіо йшов попереду Ковчега».
Про Ковчег Божого Завіту останнього разу ми читали на самому початку 1ї Самуїлової книги, розділи 4-7. Ви мабуть пам’ятаєте, як військо Ізраїля зазнало страшної поразки від филистимців після того, як вони принесли Ковчег на поле битви. В той день загинули священики, сини Ілія. Помер і сам Ілій. Святилище в Шіло було на спустошено і більше ніколи не відновилося, а Ковчега филистимці забрали, як військовий трофей.
Втім, Ковчег не довго залишався у ворогів Ізраїлю – всього 7 місяців. Його присутність виявилася занадто руйнівною для филистимців. Господь вразив їх тяжкими хворобами і принизив їхніх богів. Тож вони відправили Ковчега назад до Ізраїлю. Так Господь Сам, без людського втручання повернув Ковчега до Свого народу. Спочатку Ковчег зупинився у невеличкому пограничному поселенні Бет-Шемеші, а потім його відправили до мешканців Кірʼят-Єаріма і залишили в домі Авінадава, а його сина, Елеазара висвятили доглядати за Господнім Ковчегом. Там Ковчег і залишався усі ці роки: усі роки служіння пророка Самуїла і усі роки правління царя Саула. 
Навіщо Давид вирішив перенести Ковчег до Єрусалиму? Чому це було так важливо для нього і для всього Ізраїля? – тому що це була не просто велика гарна скриня з кам’яними таблицями всередині. З часів Виходу Ковчег Завіту символізував собою особисту Божу присутність. За задумом Ковчег мав знаходитися в Наметі зібрання, в Святому Святих. Туди, за завісу, раз в рік в день Відкуплення мав приходити священик щоб жертовною кров’ю кропити на кришку Ковчега. Це місце на кришці Ковчега в тіні крил херувимів слави називалося престолом благодаті (Євр.9:5). Там Господь обіцяв відкриватися Своєму народу, пробачати їхні гріхи і говорити до них. 
Довгий час цей Ковчег був забутий. Та зараз, коли Давид побачив, що Господь зміцнив його царство, він захотів відновити скинію і богослужіння, хотів, щоб Господь знову був посеред Свого народу, благословляючи і оберігаючи їх. І в цьому з Давидом був згоден весь Ізраїль (1Хр.13:4).
Тож що вони зробили? – вони змайстрували нового воза, запрягли його волами, поставили на віз Ковчег і поїхали до Єрусалиму з піснями і танцями. Однак дорогою сталося дещо неочікуване. Подивіться вірші 6-7: «Коли вони підійшли до току Нахона, то Узза простягнув руку до Божого Ковчега, й вхопився за нього, оскільки воли його нахилили. В цю мить запалав Господній гнів на Уззу, і він був уражений Богом за виявлену необережність, – там, біля Божого Ковчега, він помер».
Узза про якого ми тут читаємо був сином Авінадава. Його сім’я багато років вірно піклувалася про Ковчег. Він діяв з найкращих намірів: всього лиш притримав Ковчег, щоб той не впав. Чому ж Господь розгнівався на Уззу? Не просто розгнівався, а вразив його так, що той помер? В чому була його провина? 
Потрібно розуміти, що справа була зовсім не в Уззі. Він не був самим грішним і в нього не було злочинних мотивів. На його місці міг бути хто завгодно. В паралельному місці, в 1Хр.15:12-13 Давид так пояснює цю подію: «освятіться разом з вашими братами, -- каже він головам левитських родів, -- і будете переносити Ковчег Господа, Бога Ізраїлю, на місце, яке я для нього підготував. Оскільки попереднього разу не ви здійснювали цю справу, то Господь, наш Бог, покарав нас, тому що ми не подбали про Нього, як належить за приписом».
Смерть Уззи Давид сприймає, як покарання усіх «нас», усього того люду, який з найкращими намірами і чистим серцем взявся перевозити Ковчега. Причину цієї трагедії він вбачає в тому, що вони: «не подбали про Нього (Ковчег), як належить за приписом». 
Бог дав чіткі інструкції щодо того, як потрібно поводитися з Ковчегом і як його переміщати. Ковчег мали носити виключно левити і виключно з допомогою держаків, які вкладалися в кільця на боках Ковчегу. При цьому їм суворо заборонялося доторкатися до святині, щоб не померти. 
Давид і його люди намагалися з усіх сил, хотіли зробити як найкраще: там був і новий віз і пісні з танцями… але вони не зробили так, як звелів Господь. 
Подивіться вірші 9-10: «В той час Давида охопив страх перед Господом, і він сказав: Як же тоді може увійти Господній Ковчег до мене? Отже, Давид відмовився супроводжувати Господній Ковчег у Місто Давида, а направив його Давид у дім Овед-Едома з Ґата».
Смерть Уззи нагадала усім, що Бог Святий, що Його присутність реальна. Вона несе Божому народу благословення і мир, але водночас ставить перед нами високу планку, змінює і формує нас, як кожного особисто, так і цілу спільноту. Смерть Уззи нагадала усім, що Божа присутність серед грішників може бути травмуючою і навіть смертельною. Давид по-справжньому злякався. Коли він бачить смерть Уззи, то каже: «Як же тоді може увійти Господній Ковчег до мене?» 
Раптом Давид відчув себе грішником, який не може знаходитися в Божій присутності. Те саме відчув молодий пророк Ісая. Коли він бачить у видінні піднесеного і прославленого Господа, то каже: «Горе мені! Я пропащий! Адже я людина з нечистими устами, і живу серед народу також з нечистими устами, в той час як мої очі побачили Царя, Господа Саваота» (Іс.6:5) Те саме відчуває молодий рибак Симон, коли усвідомлює, що в його човні не звичайна людина і каже: «Відійди від мене, бо я грішний чоловік, Господи!» (Лук.5:8). 
Сьогодні Божу присутність часто описують, як приємне і тепле відчуття, яке охоплює нас під час хвали і поклоніння. Але ми не знайдемо опису таких переживань в Біблії. Ані в Старому ані в Новому Заповіті. Зустріч з реальністю близької Божої присутності породжувала в людях страх, шанобливе благоговіння, усвідомлення власної зіпсованості і ницості і, водночас, Божої святості і Божої слави. Зустріч із Богом вимагає від нас змінитися, веде нас до освячення, адже написано: «Будьте святі, як Я Святий!» (1Пет.1:16).
Подальша історія розповідає нам, що Господь благословив Овед-Едома в домі якого зупинився Ковчег. Так само і усю його родину. Ми не знаємо, в чому саме проявилося це благословення, але воно було явне для всіх. Це вселило сміливість в серце Давида, тож він вирішив спробувати ще раз. Цього разу він зробив усе, як Господь звелів в Своєму слові. Левити несли Ковчега за держаки, народ співав і хороводив перед Ковчегом, в тому числі і сам Давид в простій лляній одежі. Кожних 6 кроків Богу приносилися жертви: віл і вгодоване теля. Таким чином Давид, разом з усіма Ізраїльтянами, під радісні вигуки й звуки труб переніс Господній Ковчег до Єрусалиму.
Чого цей уривок навчає нас? Перш за все він нагадує нам про те, яка це велика благодать – той факт, що Бог захотів бути з нами, жити посеред нас. Історія про Бога, Який живе разом зі Своїм народом починається в Едемі, оповідає про друга Божого Авраама, приводить до Намету свідчення і Ковчегу Завіту в пустелі, далі до храму в Єрусалимі. Ця історія звершується в Ісусі Христі, адже вічне Слово стало тілом, Син Божий став одним із нас, чоловіком, назавжди. 
Нам так втішно чути ці слова: «Бог з нами» і ми співаємо пісні про це. Коли весь світ відвертається від нас, ми знаємо, що Господь не полишає нас Своєю милістю. Його присутність несе зцілення і повноту життя. Але також ця історія нагадує нам, що Бог до Якого ми приходимо є Святий, в Ньому немає ні плями, ні вади ні темряви. Ця історія нагадує нам, що Божа присутність посеред Його народу ставить перед нами високу планку, зобов’язує жити відповідно до Божого слова, як Його народ, царі і священики. 
Псалом 24, Давидів, ймовірно написаний на основі його роздумів про перенесення Ковчегу. В цьому Псалмі Давид говорить про величного Бога, Якому належить уся земля, весь всесвіт і всі його мешканці, адже це Він створив усе. Цей Бог обрав собі помешкання посеред Свого народу – гору Сіон. І потім Давид запитує: «Хто може зійти на гору Господню і хто стане на Його святому місці?» і відповідає: «Той, у кого невинні руки і серце чисте, – хто не схиляє до марноти свою душу і підступно не присягався» (Пс.24:1-4).
Хтось може подумати: все це Старий Заповіт, сьогодні ми живемо по благодаті. Насправді ж, Бог що живе посеред нас – той самий святий Бог. І НЗ повний історій і закликів до святості, як і СЗ. Пригадайте історію Ананії і Сапфіри з 4го розділу Дій. Ця родина продала землю і принесла до ніг Апостолів частину виручених коштів. Гарна справа? – якби вони були чесні, була б дуже гарна. Та Ананія і Сапфіра хотіли, щоб усі хвалили їх за їхню жертовність, тому сказали, що принесли усю ціну. Тож Петро каже Ананію: «Хіба продане не було в твоїй владі? Навіщо ти поклав це діло у своє серце? Ти ж сказав неправду не людям, а Богові! Почувши це, Ананій упав і помер… І великий страх напав на всю Церкву, на всіх, хто це чув» (Дії 5:1-11). Бог очищав Свою молоду церкву і вчив їх страху Божому. 
Один з найбільш явних способів, яким Господь показує Свою присутність посеред нас є таїнство святого Причастя. Ми збираємося навколо Господнього столу де хліб нагадує нам про Тіло Христа, зламане за нас, а вино – на Його Кров. Це установлення, яке Господь дав нам, щоб зміцнити нашу віру. Коли наші серця живі, воно надзвичайно збагачує нас. Та в 1Кор.11 Павло, даючи настанови щодо Господньої Вечері каже, що: «хто їстиме [цей] хліб і питиме Господню чашу недостойно, буде винний супроти тіла й крові Господньої!... Бо хто [недостойно] їсть і п’є, не розрізняючи [Господнє] тіло, той на осуд їсть і п’є… Через це між вами багато хворих і недужих, і чимало тих, які впокоїлися» (1Кор.11:27-30). 
«Як Той, Хто покликав вас, є святий, будьте й ви святі в усьому вашому житті» -- каже ап. Петро в 1Пет.1:15, «ви були колись темрявою, а тепер є світлом у Господі. Поводьтеся, як діти світла» -- нагадує нам ап. Павло (Еф.5:8).
Ще один урок, який ми маємо засвоїти через історію Уззи – це те, що до Бога можна прийти лише тим шляхом, який Він Сам відкрив, і немає іншого. Давид і його люди діяли з найкращих мотивів, щирим серцем хотіли догодити Богу, а натомість викликали Його гнів. 
Коли ти впечешся, то не сердишся на вогонь, а сердишся на себе, бо поводився необережно. Якими б прекрасними не були твої мотиви, коли вхопишся за оголений дріт під напругою, тебе вразить струмом. Так само, нема кому дати хабар, щоб сила тяжіння тимчасово перестала на тебе діяти. Ми приймаємо закони природи, пізнаємо їх і вчимося жити з ними. Так само ми маємо пізнавати і Божу волю і вчитися виконувати її. 
В НЗ ми знаходимо дві категорії людей, які сенсом свого життя зробили пізнання Божого закону та зростання в праведності: фарисеї і книжники. Багато з них щиро прагнули догодити Богу. Натомість, ми знаємо їх, як чи не найзапекліших ворогів Христа. Таким був і молодий фарисей Савл, якого ми знаємо, як ап. Павла. Він переслідував Христову Церкву, думаючи що тим служить Богу, аж доки йому не стрівся Господь Ісус. В посланні до Римлян Павло пише про своїх одноплемінників так: «Свідчу їм, що вони мають Божу ревність, але не розумну. Оскільки не розуміючи Божої праведності й силкуючись встановити власну праведність, вони не підкорилися Божій праведності» (Рим.10:2-3).
Шлях, який Господь відкрив нам нині лежить через віру і покору Христу і Його слову. Нехай Господь помилує нас і допоможе через все своє життя пізнавати Христа, Його серце і Його Закон, щоб жити вірою в Нього і принести Богу гарні плоди. 
У віршах 16-23 розповідається історія Мелхоли, Давидової дружини, дочки Саула. Вона побачила у вікно, як Давид в простому одязі, без царських відзнак співає і танцює перед Господом, як звичайна людина. Те, що вона побачила їй сильно не сподобалося. Вона відчула зневагу до чоловіка. Коли Давид радісний прийшов, щоб благословити свій дім, свою родину, його зустрів холодний душ Мелхолиної іронії: «Як же достойно прославився сьогодні Ізраїльський цар, оголившись перед очима служанок своїх воїнів, як оголюється хіба що якийсь легковажний гульвіса» (20).
Насправді, Давид не робив нічого такого, чого не робили б і інші люди. Він танцював і співав разом з усіма, радів перед Божим обличчям. Мелхолі здавалось, що така поведінка не личить цареві. Але відповідь Давида нагадує нам, що в щирому поклонінні немає нічого стидного чи принизливого. Коли ми приходимо перед Боже обличчя, ми усі рівні: цар і слуга однаково потребують Божої милості і Він щедро дає її нам. 
«Я веселився й танцював перед Господом, – каже Давид, -- перед Господом, Котрий віддав перевагу мені замість твого батька, як і замість кожного з його роду, поставивши мене правителем над Господнім народом, над усім Ізраїлем! Я готовий принизитись у власних очах ще більше, тоді як в очах служниць, про яких ти говориш, я буду в честі!»
Нехай Господь помилує нас і навчить знати і шанувати Його. Любити і насолоджуватися Його присутністю вічно. Жити зі стандартом Його досконалості, поклонятися Йому з радістю і пристрастю.