(4а): Там зібрались Юдейські мужі й помазали Давида царем над Юдиним племенем.
Іноді, коли я дивлюсь на історію (свого життя, чи нашої країни, чи ту, про яку ми читаємо в Біблії), мені хочеться пофантазувати: «а що було б, якби ось в той момент обставини склалися інакше?» З того, що я знаю, така спокуса виникає не лише у мене. Особливо, коли йдеться про якісь неприємні події, яких нам хотілось би уникнути.
Нещодавно я прочитав фантастичне оповідання, в якому автор спробував уявити собі, що Богдан Хмельницький в останній момент відмовився від угоди з Московським царством. Українська держава вистояла проти усіх ворогів і ось вже два століття країною керують виборні гетьмани та двопалатний парламент (Чорна і Червона рада), письмо змінилося на латиницю, а з причалу на Подолі до усіх європейських столиць відправляються рейсові цепеліни. Як вам така картина?
Коли я читав сьогоднішній уривок, я думав: як було б добре, щоб в тій битві з филистимлянами, загинув тільки Саул. Як було б добре, якби ізраїльське військо очолене Йонатаном розбило б ворога, а потім Йонатан запросив би свого друга Давида зі словами: прийди і царюй над нами за словом Господа.
Натомість ми бачимо зовсім іншу картину: війна програна, цвіт лицарства загинув разом з Саулом та Йонатаном, країна частково окупована і розділена. Замість того, щоб об’єднатися і дати бій ворогам, Ізраїлеві сини воюють і проливають кров одне одного.
Ніхто не знає, що було б, якби обставини склалися інакше. Реальна історія часто зовсім не така, якою ми б хотіли її бачити. Але є один момент в цьому уривку, який попри усю темряву, вселяє надію. Давид нагадує нам про це на самому початку, коли в ситуації, в якій він не знає, як діяти, він приходить до Бога, Який знає і бачить і пише кожну історію. Нехай Господь помилує нас зараз, зробить наші серця м’якими а розум гострим, щоб розуміти і вірити Божому слову.
Подивіться вірші 1-3: «Після цього Давид звернувся до Господа й запитав: Чи йти мені в якесь Юдине місто? І Господь сказав йому: Йди! Тоді Давид запитав: Куди мені йти? Він же відповів: У Хеврон. І Давид вирушив туди з обома своїми жінками, – із Ахіноамою з Єзреела та Авігеєю, колишньою дружиною Навала, кармелійця. Привів Давид із собою і людей, котрі були з ним разом з їхніми родинами. Всі вони розселилися в околицях Хеврона».
Як ви пам’ятаєте, Давид переїхав до Ціклагу не від хорошого життя. Допоки він залишався в межах Ізраїлю, Саул не полишав намірів вбити його і переслідував, куди б той не подався. Давидові не лишалося нічого іншого, як втікати. Але Саул загинув. Серце Давида рветься додому, до Божого спадку. Втім, як бачимо, він не поспішає, він вагається, не знає, як вчинити правильно.
Чому Давид вагався? – тут могли бути різні причини: як особисті, так і пов’язані з долею Ізраїлю. Ми маємо розуміти в якому становищі був в цей час Ізраїль. Частина його земель виявилися окупованими. Коли ізраїльтяни, які жили в долині Єзреель почули про поразку Саула, вони залишили свої міста і поселення. Филистимці прийшли і оселилися в них (1Сам.31:7).
Далі, в країні виник вакуум влади. Раніше Ізраїль існував, як союз племен. Не було ніякої центральної влади, були судді, які вирішували якісь спірні питання і скликали ополчення в разі війни. Але Саул правив Ізраїлем 40 років. Це довго. Це стільки, скільки Ізраїль був у пустелі. Це більше ніж нашій країні. За цей в країні багато всього змінилося. Люди звикли до того, що в них є цар. Виросло ціле нове покоління, яке не знало іншого життя.
Але нормальна передача влади не відбулася. Один претендент на престол (Давид) – в екзилі, за кордоном. Інший, -- законний спадкоємець Саула, його син Ішбошет – слабкий і не самостійний. Фактично, він – лялька в руках Авнера, Саулового дядька і начальника його війська. Далі у віршах 8-10 ми читаємо, що в цей самий час Авнер переносить столицю Ізраїлю з Гіви в Маханаім, на лівий берег Йордану, подалі від филистимців і проголошує Ішбошета царем над Ізраїлем.
Тож, куди Давиду повертатися? В якій ролі йому повертатися? Що йому там робити? Чи приймуть його люди? Як бачите, купа питань. Давид розумів, що своїм поверненням, він може зробити тільки гірше власному народу. Сама думка, що можливо доведеться боротися за владу з нащадком Саула йому неприємна. Давид зовсім не хоче цього, не хоче розділення і розбрату і він всіляко демонструє це: як в цьому, так і в наступному розділах.
З іншого боку, Сам Бог помазав Давида на царство і покликав його бути пастирем для Свого народу, Ізраїлю. За роки поневірянь Давид багато чого навчився і став справді хорошим провідником для тих, хто був поруч із ним. Він мав Боже покликання і необхідні компетенції. Він знав як допомогти своїм людям. Тож що робить Давид? – коли Давид не знає, що робити, він звертається до Бога. Ми пам’ятаємо, що поруч з Давидом був священик з урімом і тумімом, через який Давид міг запитувати Бога і Господь відповідав йому. Тож він запитує: «Чи йти мені в якесь Юдине місто? І Господь сказав йому: Йди! Тоді Давид запитав: Куди мені йти? Він же відповів: У Хеврон».
Подібно до Давида ми також зустрічаємося з ситуаціями в житті, коли не знаємо, як правильно вчинити. Не знаємо, що краще і що догодить Богу. Так само, як і Давид ми маємо приходити до Бога і шукати Його керівництва для свого життя. Ап. Яків в своєму посланні каже: «Якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, Який дає всім щедро і не докоряє, тож буде йому дано» (Як.1:5).
Іноді я думаю: як добре було б, щоб поруч був священик з урімом і тумімом, який міг би запитати для мене Господа і дати конкретні відповіді. Однак його нема. Втім зараз ми маємо інші, можливо кращі засоби, через які можемо запитувати Бога і шукати Його волі. Господь дав нам Своє написане слово і молитву. Звичайно, як правило, Бог не відповідає на питання, які ми ставимо в молитвах явно, чутно і словами (хоч це і не виключено). Як правило, Він не дає чітких інструкцій на кожну обставину життя. Втім, через Своє слово, через Своїх служителів і роботу Духа Святого, Він навчає нас мудрості діяти відповідно до Божого серця, робити те, що угодно Йому. Нехай Господь допоможе і навчить нас шукати того, що догодить Йому і виконувати Його волю в своєму житті. Амінь.
В цьому уривку через приклад Давида і анти-приклад Авнера ми можемо знайти кілька уроків лідерства.
Перше, мотивом побожного лідерства є Божа воля, а не амбіції чи бажання влади. Авнер, як і усі інші, знали чого хоче Бог. Усі вони знали, що через Самуїла Господь помазав Давида наступним царем над Божою спадщиною, Ізраїлем. Однак, всупереч Божій волі Авнер проголошує царем Ішбошета, Саулового сина.
Чим керувався Авнер? Він сам говорить про це в наступному розділі, його цікавить влада, а не Божа воля. Він хоче робити, те що йому заманеться і не терпить дорікань. Він сам собі закон. В кінці цього розділу ми бачимо, як легковажно він розпоряджається життями підлеглих йому людей і це призводить до страшної різанини.
Подивіться вірш 4а: «Там (в Хевроні) зібрались Юдейські мужі й помазали Давида царем над Юдиним племенем».
Ми часто говоримо про важливість покликання на служіння від Бога і це справді дуже важливо. Втім, не менш важливо отримати повноваження та визнання від людей, яким ти хочеш служити. Хоча Давид мав від Бога покликання і усі необхідні компетенції, він не проголосив себе царем сам. На відміну від Авнера, влада і лідерство Давида будується не на силі і примусі. Він приймає вінець з рук людей, про яких буде турбуватися усе своє життя.
Цей самий принцип ми бачимо далі і в житті церкви. Фактично, будь яке служіння вимагає згоди і прийняття від спільноти. Своїм учням Ісус каже: «Ви знаєте, що ті, кого вважають володарями народів, панують над ними, а їхні вельможі гноблять їх. Але не так буде між вами: якщо хтось між вами хоче бути великим, нехай буде вам слугою. І якщо хтось між вами хоче бути першим, нехай буде для всіх рабом» (Мар.10:42-44).
Подивіться вірші 4б-5: «Коли ж повідомили Давидові, розповідаючи, як мешканці Явеша Гілеадського поховали Саула, то Давид направив посланців до старійшин Явеша Гілеадського з такими словами: Благословенні ви Господом за той милосердний учинок, який виявили ви щодо вашого володаря Саула, поховавши його!»
Коли филистимляни знайшли на полі бою Саулове тіло, вони зняли з нього обладунки, відтяли йому голову і возили його по своїм містам і капищам, святкуючи перемогу. Врешті, вони повішали його тіло на стіні одного зі своїх міст. Коли мешканці Явешу почули про це, вони зібрали загін сміливих воїнів і йшли усю ніч, щоб викрасти цареве тіло і поховати його належним чином.
Вони нічим не могли допомогти Саулу, та все одно ризикували своїм життям, виявивши дивовижну вдячність та вірність тому, хто колись врятував їх від страшного ворога. Їхній вчинок нагадав мені дії наших військових, які з ризиком для життя евакуюють з поля бою не лише поранених, але і загиблих. Коли Давид почув про цей їхній вчинок, він був вражений і направив посланців, щоб благословити мешканців Явеша і висловити їм свою вдячність. Давид знає, що колись має стати царем і для них, проте визнає їхню вражаючу вірність своєму господарю Саулу гідною хвали.
Тут Давид демонструє якість, яку не так часто побачиш в сучасному світі: вміння визнавати і гідно оцінювати вчинки тих, хто не на твоєму боці. Свого часу Саул знищив ціле місто священиків за те лиш, що один з них, навіть не знаючи обставин, виявив милосердя до Давида. Саул ледь власноруч не вбив свого сина Йонатана за дружбу з Давидом. Сучасні політичні лідери часто цінують особисту лояльність вище за професійність чи доброчесність. Готові як то кажуть «відмазувати своїх», яке б зло вони не вчинили. Люди часто схильні абсолютно не критично оцінювати вчинки і слова «своїх», знаходять виправдання цілковитій дурні і злу. І, навпаки, заздалегідь упереджено і критично сприймають вчинки і слова опонентів. Але Давид показує нам зовсім інший приклад. Він високо оцінює гідні вчинки своїх опонентів і, навпаки дистаніюється і не хоче ставати співучасником лихих вчинків навіть людей зі свого найближчого оточення. Так, коли дещо згодом племінник Давида, а заодним і провідник його війська, Йоав підступно вб’є того самого Авнера через особисту помсту, Давид ясно дасть зрозуміти, що не знав про цей задум і засуджує його.
Вірші 12-32 розповідають історію війни між родом Саула та родом Давида. Насправді, до моменту зустрічі військ Авнера та Йоава біля Ґівеонського ставу ніякої війни оголошено не було. Плем’я Юди згуртувалося навколо Давида, тоді як решта племен – навколо Авнера та Ішбошета. Зустріч біля Ґівеону дає початок трагічному і кривавому протистоянню, яке завершується тільки зі смертю Авнера.
Виникає питання: що вони там взагалі робили? Дослідники висувають припущення, що Авнер виступив з військом з Маханаїма, щоб підкорити Юду. Ґівеон знаходився на території племені Веніаміна, втім до межі племені Юди звідти було менше 10км. Коли Йоав дізнався про наміри Авнера, він виступив навперейми на захист Давида. Давид не хотів цієї війни, однак здаватися без бою він також не збирався.
Вочевидь, сили Авнера та Йоава були приблизно рівними, тож ніхто не наважувався напасти першим. У віршах 14-16 читаємо: «Тоді Авнер запропонував Йоаву: Нехай окремі воїни вступлять у двобій перед нами! А Йоав відповів: Нехай вступають! Тож піднялися і вступили у двобій дванадцять воїнів з племені Веніяміна, від Ішбошета, сина Саула, і дванадцять воїнів Давида. І схопив кожен свого супротивника за голову, а свій меч устромив йому в бік, так що всі вони попадали разом. З того часу те місце назвали: Хелкат-Гаццурім (Поле мечів), що в Ґівеоні».
Якщо до цього моменту війну ще можна було відвернути, то відколи пролилася перша кров міра насильства тільки зростала. Ця сутичка закінчилася поразкою Авнера і впевненою перемогою Давидового війська. Та це була гірка перемога. В ході битви загинув брат Йоава, племінник Давида Асаїл. Асаїл був видатним лицарем, який згадується в числі сильних Давида. Тим більш безглуздою здається його смерть від ратища списа. Переслідуючи Авнера він просто нахромився на тупу сторону списа, так що той прошив його наскрізь. В бою полягло ще 19 чоловік з боку Давида і 360 веніамінців. Усі ці жертви, розбрат і братовбивча війна стали платою за Авнерові амбіції і бажання влади. «Невже повіки має пожирати меч? Хіба ти не знаєш, яким гірким буде кінець?» (26) – каже він, коли Йоав притис його до стіни. Його слова слушні, але він мав би подумати про це, коли відкинув Божу волю і виступив проти Давида.
Коли люди керуються не Божою волею, а власними амбіціями, шукають не миру, а влади, замість того, щоб піклуватися про інших, використовують їх для власної цілі, кінець завжди гіркий. Нехай Господь помилує нас і навчить нас бути добрими пастирями для свого народу. Нехай Господь поставить нам лідерів, які мають страх Божий і шукають добра і миру своєму народу.
Як я казав на початку, обставини цього розділу гіркі і сумні. Але Давид нагадує нам, що навіть в таких обставинах і тим більше в таких обставинах ми маємо шукати Божого керівництва і Його волі. Коли ми не знаємо, що робити – Він знає і направляє нас Своїм словом і Духом. Смерть Саула не вирішила усі проблеми Давида автоматично. Шлях до справедливості і миру часто нелегкий і довгий, вимагає віри і терпіння. Та вірний Бог, який не полишить нас і проведе Своїм шляхом.