ПОВОДЬТЕСЬ ГІДНО ЗВАННЯ, ДО ЯКОГО БУЛИ ПОКЛИКАНІ

(1) “Отже, я, в’язень у Господі, прошу вас, щоб ви поводилися гідно звання, до якого були покликані…”
Перший вірш, він же ключовий, починається словом “Отже”. Як правило, якщо речення стартує таким чином, то це вказує, що ми на етапі підведення підсумків або результатів про які йшла мова перед цим. Це може бути кінцевий етап. А може бути проміжний, який потрібен нам щоб зробити наступний крок.
На мій погляд, вивчаючи послання до Ефесян, опрацювавши перших 3 розділи, ми якраз досягли проміжного результату не тільки в кількості, а й в певній думці. Вона потрібна нам, щоб глибше зрозуміти наступні розділи.
Тому,  давайте, коротко згадаємо про що йшла мова у розділах з 1 по 3, що ми там навчилися, і чим це корисно нам для розуміння наступного кроку, який ми вже починаємо сьогодні.
Отже, в 1-му розділі ми дізналися, що ми були вибрані Богом за довго до створення цього світу. Також там говориться, що наш Бог поблагословив нас усяким духовним благословенням.
“3 Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Який поблагословив нас усяким духовним благословенням на небесах у Христі. 4 Оскільки Він вибрав нас у Ньому раніше від створення світу, щоб ми були святі й непорочні перед Ним у любові…” (Ефесян 1: 3-4). 
У 2-му розділі ми дізналися, що не тільки євреї є вибраним народом, а й ми язичники. Через Ісуса Христа нам відкрилася велика Божа Благодать – бути святими і мати доступ до Отця в одному Дусі.
“19 Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога, 20 збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос (Ефесян 2:19-20).
У 3 розділі ми дізналися про таємницю. Вона полягає в тому, що ми не просто приступаємо до Бога, а й те, що ми на ряду з єврейським народом є учасниками Божої обітниці, тієї, що Бог дав своєму другові Аврааму. І не просто учасники, а співспадкоємці тих благословінь, що приготовані нам на Небесах.  
“3 бо мені через об’явлення відкрита таємниця, про що я раніше коротко написав; 6 що і язичники є співспадкоємцями, одним тілом і співучасниками обітниці в Ісусі Христі через Євангелію…” (Ефесян 3:3,6)
У всіх,цих благословеннях, які ми перелічили, червоною ниткою йде головне твердження – ми маємо все це в Ісусі Христі. Наш Господь Ісус є тим, Хто все це нам забезпечив. Проте, важливо і подумати: “Чи ми гідні того, що Бог дарував нам у Христі?”
На початку 2-го розділу, Павло дуже гарно описав наш стан коли ми не знали Бога. 
“1 І вас, котрі були мертвими через ваші переступи й гріхи,
2 в яких ви колись жили за звичаєм цього світу, як і князь, який панує в повітрі, згідно з духом, що тепер діє в синах непокори.
3 Між ними всі ми колись жили в пожадливостях нашого тіла, виконуючи волю тіла та думок, були від природи, як і інші, дітьми гніву…”
Брати і сестри, до того як нам відкрилася Блага Звістка про Христа, ми жили за пожадливостями нашого тіла. Духовно ми були мертві і догоджали своїм гріховним бажанням. Це неправильно, бо створені ми були для іншого. Створені були щоб славити Бога, але згрішивши ми стали противниками Бога, бо не слухали Його заповіді. В 3-му вірші говориться, що ми стали дітьми гніву. Гніву Кого? Бога! 
То ж я повернуся до мого питання: “Чи ми гідні тих благословінь, якими Бог обдарував нас через Христа?” Звичайно ні! У нас відсутня праведність, що могла б догодити Богові. А це значить, що ми всі достойні лише одного – покарання від Бога. Його гнів справедливо призначений для грішника. 
Та чи Бог вилив його на нас? Ні! А на кого вилив? (Луки 23:33) “33 І коли прийшли на місце, яке зветься Череповище, тут розіп’яли Його й злочинців – одного праворуч, а другого – ліворуч.” Свій гнів Бог вилив на свого Сина, Ісуса Христа замість нас! 
Це мені нагадує літак, що захищає від ворогів, в небі, своїх громадян на землі. І коли трапляється, що його збивають. І він раптом падає на житловий будинок тих кого захищав, то пілот в цей момент, замість того щоб катапультуватися, відводить літака в сторону в поле, де розбивається на смерть. Своїми діями і навіть смертю в небі він спасає життя багатьох на землі.
Ісус Христос в Славі і в Силі перебував на небесах. Але маючи всю владу, відкладає її в сторону і сходить до нас грішників. Він іде на хрест за нас. Він міг катапультуватися з хреста, але не робить цього. Він йде до кінця і віддає своє життя за грішника. Чому? Бо Він любить нас! 
“4 але Бог, Який багатий на милість, через велику Свою любов, якою нас полюбив, 5 нас, котрі були мертві через наші переступи, оживив разом із Христом, адже ви спасенні благодаттю, 8... через віру, і це не від вас, це Божий дар…” (Ефесян 2:4-5,8)
Через віру в Хреста ми спасаємося від гріха. І не тільки спасаємося від гріха, а й отримуємо всі ті благословення про які ми згадували раніше.
Але є тут, ще дещо цікаве. Це 2 молитви Павла: в 1-му розділі у віршах з 15 по 23 і 3-му розділі у віршах з 13 по 21. І знаєте, що є темою його молитов? Щоб нам відкрилась глибина того, що Бог для нас зробив у Хресті. Так, це вже є і Бог його звершив для нас через Христа. Але, Павло молиться, щоб ми, зі своєї сторони, могли усвідомити це. Звичайно не своїм розумом, але дією Духа Святого пізнати через молитву.
Отже, що це за глибини, що це за дари? Їх багато! Ми про де деякі вже горили і я приведу ще декілька:
По-перше, в Ісусі Христі Бог посадив нас з Ним на небесах. Це відбулось де-юре, бо Ісус вже воскрес. Духовно ми не належим до цього світу, ми належимо Божому Царству поруч Ісуса. І хоча наше тіло смертне, в час прославлення, воно стане новим і досконалим і це вже буде де-факто.
Недавно я вітав мого друга з 50-ти річчям. Знаєте, час біжить. Ще недавно йому було 40. Але він сказав: “Саня я не хвилююсь за свій вік. Треба займатися спортом, займатися інтелектуальною працею і ти постарієш не так швидко бо у нас оновлюються клітини і тіло може тримати ще гарний стан. Десь це правда, але ми все одно постаріємо і помремо”. А от коли отримаємо досконале тіло вільне від гріха, то воно ніколи не зів’яне.
По-друге, в Ісусі Христі ми є Церква Божа – тіло Христа. У 1-му розділі говориться, що Церква є повнотою Того, Хто наповнює все. Бог живе в нас через Духа Святого. Він наповнює наші серця своєю думкою, своїми знаннями і своїми діями. І всі ми поєднані вірою в Христа і Духом Святим здійснюємо Його тіло – Церкву, що діє тут на землі виконуючи Його справу спасіння.
По-третє, Бог став нам Отцем. Коли ми не знали Христа, то були сиротами – без роду і племені – противники божі. А коли Дух Божого Сина оселився в нас, то тепер кличемо: “Авва, Отче!” Ми стали в очах Батька Його рідними дорогоцінними дітьми! Багатство Його Слави і могутність Його Сили стали відкритим для нас. Ми отримали спілкування з Богом і в молитві приступаємо до Нього. І Він любить нас. І коли ми просимо він не подає нам камінь, а дає найкраще добрий дар, який тільки можна було б уявити.
Завершуючи побіжний огляд 3-х перших розділів, який ми можемо зробити висновок? На мій погляд, Павло тут гарно описав, що зробив для нас Христос і хто ми є в Ісусі Христі!? Ми святі, Божі спадкоємці, посаджені разом з Христом на Небесах – достойні великої Божої спадщини. Тому маючи це все, як ми маємо жити зараз? І тут ми переходимо до наступних розділів, починаючи з 4-го, де Павло дає нам настанови, як на практиці це має працювати в нас.
Давайте прочитаємо (1): “Отже, я, в’язень у Господі, прошу вас, щоб ви поводилися гідно звання, до якого були покликані…”  
Брати і сестри, про яке звання йде мова? Ми тільки, що про це говорили: ми діти Божі, святі і не порочні, покликані жити в любові з нашим Господом. Це той проміжний висновок, що ми отримали вивчаючи перші 3-и розділи. І ось, Павло кличе нас жити гідно нашого статусу! Далі в наступних 5-ти віршах він конкретизує, що це значить і заради якої мети ми маємо це робити. 
По-перше В чому полягає ця мета? І ми знаходимо відповідь у (3) вірші: “3 намагаючись зберігати єдність духа в союзі миру.”  Отже, мета полягає в тому, що ми маємо жити в єдності.
По-друге А як нам її досягти? І відповідь на це питання ми знайдемо в (1б-2): “1...щоб ви поводилися гідно звання, до якого були покликані, 2 з усякою покірністю і лагідністю, з довготерпінням, у любові підтримуючи одне одного,”  Про наш статус і звання ми вже говорили. Тепер, давайте поговоримо про якості, які так важливі для досягнення єдності в церкві: вони в (2) вірші, перелічимо їх: усяка покірність і лагідність, довготерпіння, любов один до одного. 
Отже, для досягнення єдності в церкві поміж братами і сестрами нам необхідно бути покірними і лагідними один до одного, вірно? Є така українська приказка: “покірне телятко дві мамки ссе”. Звичайно, це можна розцінити як те, що воно таке хитреньке, встигає і до своєї мами, і до чужої. Але з іншого боку, якщо оцінювати його поведінку, то воно не грубе, не штовхається, не б’ється, а лагідне, обережне, спокійне, то його пускають до молока і своя мати, й чужа. Тут йдеться про поведінку і гармонію стосунків. 
Якщо говорити за цей світ, то в ньому ці якості зовсім не схвалюються. Тут хто сильніший, той і правий. Короче, класична теорія Дарвіна.
Та мова про нас! Брати і сестри, чи ми стримані і лагідні один до одного? Ви знаєте, це дуже непросте питання. Тому що комусь із нас здається, що до мене ставляться добре і я ставлюсь до всіх добре – і немає проблем. Але комусь може здаватися, що до нього ставляться неправильно. Немає поваги, немає співчуття, немає глубокого інтересу щодо проблем, які нас тривожать. Як тут бути?
На мій погляд, нам варто перевіряти себе, дивлячись, як приклад покірності і лагідності дав наш Господь Ісус. Нам відомо, як Ісус мив ноги учням, ділив з ними спільне житло, вчив не шукати першості, а служити один одному в покорі і повазі. 
Для мене особливим проявом лагідності є дві ситуації в Писанні, де в кризових обставинах Ісус проявляє її до Петра після його падіння і зради. І до Павла, котрий гнав Його Церкву. В обох випадках він не звинувачував цих мужів за їх помилки. Навпаки, укріпив і зробив великими. “17 Каже йому втретє: Симоне [Йонин], чи ти любиш Мене? …Паси вівці Мої!” (Івана 21:17) і “Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?” (Дії 9:4). В обох випадках Він міг докоряти і навіть покарати, особливо Павла, але замість цього з лагідністю відновлює їх до служіння.
Серце Ісуса — лагідне, співчутливе, відкрите. 
“28 Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, – і Я заспокою вас!
29 Візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, – і знайдете спокій своїм душам. (Матвія 11:28-29)
У Бродецькій церкві є традиція молитися за всіх чоловіків і жінок селища, які пішли на війну. І в тому переліку вже є деякі загиблі. І ми молимося вже не за тих, хто загинув, а за батьків, які втратили своїх дітей. Декого з них я зустрічав на наших заходах. Це старі люди, втомлені болем втрати. Як можна втішити їх? Слова або матеріальні блага вже ніколи не повернуть їх дітей. Щоб ти не сказав, все це може завдати їм болю. Але Ісус настільки лагідний і добрий, що може віднайти ключі до їхнього серця. Тому наша країна так потребує Божого втішення. А наші церкви – Божої єдності, щоб бути готовими прийняти багатьох зранених і мати силу служити їм. Амінь?!
Далі, для досягнення в церкві єдності нам потрібно бути довготерпеливими. Мабуть, кращим прикладом довготерпеливості є виховання дітей. Ми любим своїх дітей, але нам потрібно багато терпіння, щоб в любові зрощувати їх. У Діани в п’ятницю був останній дзвоник. І вона зробила стрижку та пофарбувала волосся в рудий колір. Коли моя дочка питає, чи мені сподобався її новий колір волосся, то я кажу: так, ти дуже гарно виглядаєш. Але коли в тебе одна дочка, то ок. А в мене їх три. І середня теж стала вимагати пофарбувати її волосся. Ми з дружиною погодилися на цей крок. Але ввечері, коли я працював над проповіддю, відбувся неймовірний скандал. Нуся заявила, що їй не подобається новий колір. І півгодини вона вимагала від мами з криками і плачами довести їй, що все ж таки вона гарна і волосся в неї пречудове.  Чесно скажу, я не стримався і почав голосно сваритися на всіх.
Ось ця якість, “довготерпеливість”, дуже складно набувається людьми. Бо наше тіло, точніше наша плоть, за звичкою хоче отримати все тут і зараз. Ми хочемо, щоб нас відразу слухалися, щоб коли ми щось робимо, воно відразу вдавалося. Але це тільки підгодовує наш егоїзм, а внутрішній чоловік залишається без хліба.
Далі, для досягнення поміж нами єдності, нам потрібна любов один до одного. В новому перекладі написано, що ми маємо ставитися “...у любові підтримуючи одне одного…” , а в Огієнка: “...у любові терплячи один одного…”, що кому до вподоби, але і те, і те правильно. Любов – це дія. До церкви приходять різні люди, з різним вихованням і навіть різною ментальністю. Наприклад, моя теща дуже любить, щоб все було чистенько. І вона не терпить, коли хтось не прибирає за собою. А комусь головне служіння, а чистота – це вже як вийде. Проте це може бути врешті основою конфлікту. Тому краще спускатися на рівень кожного і з повагою робити кроки на зустріч, і там де нагальність прибрати, то зробити це, а де відкласти справи і сконцентруватися на служінні – так само, узгоджено, в мирі і любові.
Отже, для того щоб досягнути єдності поміж нами, ми повинні прикладати до цього багато зусиль. Взагалі, єдність, яку нам пропонує Павло, очевидно, це єдність від Бога. Цю гармонію ми бачимо поміж Батьком, Сином і Святим Духом, і вони запросили нас до цього.
Вірші (4-6) говорять: 
“4 Одне Тіло й один Дух, – як і були ви покликані в одній надії вашого покликання.
5 Один Господь, одна віра, одне хрещення,
6 один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх [нас].”
 Одне Тіло – це Церква Божа, в яку ми об’єдналися. Один Дух – це Дух Святий, який і відкриває нам істину про Спасителя Христа. А наш Батько через Сина і через Духа в нас, і тому ми маємо повноту. Церква Божа з’єдналася з Богом і тому має діяти навіть тут, землі, ще до часу свого прославлення, як на Небі – в любові, лагідності, терпеливості і повазі.
Врешті, Сам Господь Ісус показав нам приклад цього. Він пішов на хрест. Він терпів коли його проклинали і плювали в Нього. Але Він зробив це заради нас, бо знав, інакше втратить нас. Брати і сестри, заради один одного ми маємо зрощувати в собі ось ці якості любові і єдності. Можливо, хтось з нас скаже: “Ну, це нереально”. Але, по-перше, Павло каже (3) робіть це, “намагаючись зберігати єдність духа”, а по-друге (1) наш статус, наше звання, до якого ми були покликані, зобов’язує нас це робити. Врешті, не ми самі це робимо, а як ми читали у 6-му вірші, це робить через нас Сам Бог. Амінь!