(17): щоби Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа мудрості й відкриття для Його пізнання

Сьогодні, після короткої паузи, ми повертаємося до вивчення 1го розділу послання до Ефесян. Минулий тиждень ми святкували Великдень, були на конференції, так багато всього відбувалося... тож щоб розуміти хід Павлової думки, давайте коротко пригадаємо, про що він говорив в попередніх віршах.
Павло пише листа до віруючих в Ефесі, але починає він його з хвали Богу. Апостол прославляє Триєдиного Бога, який так рясно поблагословив нас, віруючих, усіляким благословенням Духа Святого в небесах. В Христі Бог обрав нас перше створення світу, щоб усиновити нас, зробити нас Своїми дітьми. Кров’ю Христа Він викупив нас і омив усі наші гріхи. Він дав нам дар Духа Святого, який поєднує нас з Христом і усіма Його благами і Сам є печаткою нашого спасіння і завдатком нашої спадщини. 

Коли Павло роздумує про це багатство благодаті, яку Бог виявив нам в Христі, то не може не хвалити Бога. Навіть сидячи у в’язниці він радіє і звеличує Божу любов. Але він не хоче радіти сам один. Тож друга частина першого розділу – це молитва ап. Павла за церкву в Ефесі. 

В 2Царів 6 є історія про пророка Єлисея та його слугу. Сирійський цар дуже непокоївся, що усі його найпотаємніші військові плани одразу стають відомі Єлисею. Тож він вирішив вбити пророка. Він послав велике військо, яке вночі оточило містечко, де жив пророк. Зранку слуга Єлисея прокинувся, вийшов на ґанок, побачив що місто оточене і нажаханий прибіг до свого пана. Він думав, що їхні години вже пораховані. Вони навіть не могли послати звістку про допомогу. Та пророк сказав йому: «Не бійся, адже тих, що з нами, більше, ніж тих, що з ними! Тоді Єлисей помолився, сказавши: Господи, відкрий, будь ласка, його очі, аби він побачив! І Господь відкрив очі слуги. Він побачив, що все узгір’я навколо Єлисея повне кінноти, й вогненних колісниць» (2Цар.6:16-17).

Так само, як Єлисей в цьому уривку Павло молиться за віруючих Ефеса і за нас із вами, щоб Бог відкрив наші очі і ми побачили дещо справді важливе. Дещо, що має змінити наші життя. Тож нехай Господь помилує нас зараз і зробить наші серця м’якими, а розум гострим і уважним, щоб ми розуміли і вірили Божому слову.
 Подивіться вірші 15-16: «Тому і я, почувши про вашу віру в Господа Ісуса та про любов до всіх святих, не перестаю дякувати за вас, згадуючи [вас] у своїх молитвах».

Божа робота, робота Духа Святого, в Ефесі була явна і очевидна. На проповідь Євангелії ці люди відповіли вірою (13-14) і Павло дуже радів цьому. Їхня віра в Господа Ісуса та любов до братів і сестер стали такими відомими, що звістка про них знайшла Павла навіть у римській в’язниці.

Тут ми бачимо, що віра в Христа – це не просто щось глибоко особисте, чого не повинно бути видно, як часто думають про це в сучасному світі. Віра – це основа світогляду, мотивів і вчинків християнина. Об’єктом нашої віри є Бог і те, що Він зробив і продовжує робити в цьому світі і в наших життях. Однак проявляється вона в наших діях. І в першу чергу в нашому ставленні до братів і сестер а також до тих, хто страждає, до слабких і скривджених цього світу. Невидима віра, яка не проявляється в конкретних справах любові до Бога і ближнього, сама по собі є мертвою, каже ап. Яків, така віра не може спасти нікого (Як.2:14-18).

Павло дякує Богу за віру і любов ефесян. Але що важливо, він говорить про це самим віруючим. І це є цінним уроком для нас. Ми бачимо навколо себе прекрасні прояви віри. Вчинки братів і сестер, їхні свідчення зміцняють і надихають нас. Про це потрібно говорити, принаймні іноді. Наша вдячність, так само, як і віра мають бути видимими і відчутними для інших. Для цього не потрібно робити чогось надзвичайного. Іноді достатньо сказати людині, що ти дякуєш за неї і молишся, як це робить і сам Павло.

Також любов і вдячність Павла проявлялася в тому, що він згадував цих віруючих в своїх молитвах. Деякі теми молитви знаходять в нас гарячий відгук, а про інші ми згадуємо лише іноді, коли хтось нагадує. Ми часто і охоче, без зайвих нагадувань молимося за те, до чого справді не байдужі, правда? Саме так Павло і молився за цих віруючих: постійно і регулярно. 

Про постійну і регулярну заступницьку молитву за братів і сестер варто було б прочитати окрему проповідь. Ми бачимо, що така молитва займала важливе місце в житті і служінні Павла. Він дуже добре розумів наскільки ми залежимо від Бога у всьому і тому не нехтував молитвою. Нам також потрібно вчитися цьому: виділяти спеціальний час для молитви, не покладатися на випадок і слабку пам’ять і вести нотатки і т.д. Однак зараз давайте подивимося про що саме молився Павло згадуючи цих віруючих.

Подивіться вірші 17-19: «щоби Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа мудрості й відкриття для Його пізнання, просвітивши очі вашого серця, щоб ви знали, якою є надія Його покликання, яке багатство слави Його спадщини у святих, яка неосяжна велич Його сили в нас, котрі віримо в дію могутності Його сили».

Павло просить Отця слави, дати ефесянам Духа мудрості і відкриття, щоб вони пізнали, по-перше, самого Бога, 2 – надію Його покликання, 3 – славу Його спадщини у святих і 4 – велич Його сили. Він не молиться, щоб Бог зробив їх багатими і успішними. Не молиться навіть, щоб Бог звільнив їх від страждань і переслідувань. Він молиться, щоб Дух Святий відкрив їм розум і навчив їх, хто такий Бог і що Він робить в цьому світі і в їхніх життях. 

Чому Павло вважав це таким важливим? Бо це і є важливо. Насправді, тема пізнання Бога червоною ниткою проходить через все Писання. Причому тут йдеться не стільки про інтелектуальне пізнання, інформацію, скільки про живі стосунки. І ми бачимо цю драму стосунків між Богом і Його народом на сторінках СЗ. «Віл знає свого господаря, і осел – ясла свого хазяїна, а Ізраїль Мене не знає» -- каже Бог через пророка (Іс.1:3а). Незнання Бога і Його закону призводить до морального занепаду, викривленого суду, ідолопоклонства, несправедливості і пролиття невинної крові. Тому разом з картанням Бог дає обіцянку, що одного дня земля наповниться пізнанням Божої слави, як води наповнюють море (Ав.2:14), що усі від малого до великого знатимуть Бога (Єр.31:34) і т.д.

Цю саму думку ми знаходимо і  на сторінках НЗ, коли, наприклад ап. Іван пише: «Вічне життя є те, щоби знали Тебе, єдиного істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, – Ісуса Христа» (Ів.17:3). Виявляється, вічне життя – це не про тривалість, це саме про пізнання Бога, життя з Богом через Христа. Павло, юдей, дуже добре розумів це. Тому в посланні до Филипʼян він пише: «що було для мене надбанням, те я визнав ради Христа за втрату. І взагалі, все визнаю за втрату, порівняно з величчю пізнання мого Господа Ісуса Христа, задля Якого я все втратив і вважаю за сміття, аби здобути Христа» (Фил.3:7-8). 

Пізнання Бога, Його слави в Ісусі Христі – це саме те, що, насправді змінює нас (як кожного окремо, так і в цілому, як громаду), ростить нас від слави в славу в образ нашого Спасителя (2Кор.3:18). Пізнання Бога це те, чого ми маємо прагнути усім серцем, про що маємо гаряче молитися, до чого маємо докладати усіх зусиль. Бо це, власне, і є мета нашого життя і спасіння. І це те, що робить Дух Святий в нас, бо Він, -- каже Ісус, -- від Мого одержить і вам сповістить (Ів.16:14). І Павло так молиться за них. 

Що ще мають знати віруючі? Що нам з вами потрібно знати? – надію Божого покликання – каже Павло. 

Що це значить? Якось Ісус йшов біля Галілейського моря і побачив на березі двох братів, які мучилися з сітями. Вони були рибалки і, насправді, Ісус вже зустрічав їх раніше. Ісус сказав їм: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І негайно, покинувши сіті, вони пішли за Ним» (Мар.1:16-17). 

Знання цих двох, їхня освіта і навички явно не відповідали тій меті з якою Господь покликав їх. Він покликав їх в надії. І Він виконав Свою обіцянку, зробив їх апостолами, вчителями для усіх народів. В Біблії багато таких прикладів, насправді. Один з моїх улюблених – про Авраама. Бог покликав безплідного діда, щоб зробити його батьком багатьох народів. І також здійснив, що обіцяв. Павла, закоснілого юдея, ревнителя Закону, покликав проповідувати Євангелію язичникам і т.д.

Бог кличе нас в надії, на початку говорить, що має бути в кінці і ця надія формує і направляє наші життя. Коли я був рабом гріха, Він покликав мене до свободи в Христі. Коли думав, що проживу нікчемне життя без жодного доброго плоду, Він пообіцяв, що в Христі я матиму рясний плід. Я ще не той, ким маю стати, але вже точно не той, ким був раніш. Бог кличе нас до святості, бо Він Сам Святий (1Пет.1:15-16). Він кличе нас до спільності з Його Сином – Ісусом Христом (1Кор.1:9). Нехай Господь відкриє нам очі, щоб ми знали надію Його покликання і зростали в ній.

Далі Павло говорить про багатство Його спадку у святих. Одного разу Ісус навчав Своїх учнів остерігатися багатства: «легше верблюдові пройти крізь вушко голки, -- казав Він, ніж багатому ввійти в Царство Боже». Ці слова не на жарт занепокоїли учнів, бо вони усі хотіли бути багатими і відомими. Тож Петро вирішив запитати прямо, якою буде нагорода слідування за Христом. Він сказав: «Ось, ми залишили все й пішли за Тобою…» та Ісус не дав йому закінчити і запевнив, що тих, хто щиро послідував за Ним чекає велика нагорода вже в цім віці, а в майбутньому – життя вічне (Мар.10:28-31). 

Слідування за Христом має свою ціну: зречися себе, -- каже Він тим, хто хоче йти за Ним, -- візьми свій хрест і слідуй за Мною. В ті часи люди не носили хрестики. Як правило, якщо хтось ніс свій хрест, то це був якийсь засуджений і йшов він на місце страти. Так що метафора учням явно не сподобалася. 

Ми платимо цю ціну слідування, аж до одного дня, коли виникає питання: а чи вартий результат зусиль? Чи не забагато потрібно віддати? Насправді, це питання, яке рано чи пізно постає перед кожним і не один раз. Тому, коли Петро пише листа християнам Малої Азії… християнам, яких переслідували, яких зганяли зі своєї землі, яких вбивали за імʼя Христа, він говорить про спадок. Спадок, який зберігається на небесах для нас. Вірна спадщина, якої ніхто не забере, злодій не викраде і іржа не зʼїсть. Так само і Павло, завершуючи свій довгий розділ про воскресіння (1Кор.15), говорить про те, що труд наш в Господі не марний. Нехай Господь помилує нас і відкриє нам очі знати багаство слави Його спадку в нас. 

Останнє, про що говорить тут Павло – це пізнання величі Його сили, якою Він діє в нас. Подивіться вірші 19-21: «яка неосяжна велич Його сили в нас, котрі віримо в дію могутності Його сили, що Він її здійснив у Христі, воскресивши Його з мертвих і посадивши праворуч Себе на небесах, – вище від усякого начальства, влади, сили, панування і всякого імені, яким іменують не тільки в теперішньому віці, але й у майбутньому».

Власне, питанню величі Божої сили присвячено весь кінець цього розділу. І, здавалось би: Бог — Всемогутній, це значить, що Він може все. Що ще можна знати про велич Його сили? Але ми бачимо, що Павла не цікавить якась абстрактна Божа сила: “що Бог міг би зробити?” Його цікавить, як ця могутня Божа сила насправді діяла в історії і продовжує діяти в наших життях.

Це сила за дією якої Бог відродив нас до вічного життя і з’єднав із Христом, сила якою ми стали віруючими. Це сила, якою Бог розірвав пута смерті і воскресив із мертвих Свого Сина. Це сила, яка проявляється в тому, як Христос править усім світом і Своєю Церквою. 

В 21му вірші Павло змальовує воскреслого Христа праворуч престолу Божого, вище від усякого начальства, влади, сили, панування і всякого імені. В юдейському світогляді за видимими системними силами, структурами і проявами влади на усіх рівнях в цьому світі (за царствами і імперіями, культурою і політикою) стояли невидимі, духовні сили. Як правило, сили демонічні, злі. Сили, які противляться Богу. Але вище усіх них, вище будь якої сили чи влади в цьому чи в іншому світі посаджений наш Спаситель і Господь, Воскреслий Христос. Йому вже дана вся влада на небі і на землі. Немає жодної сили в цілій Вселенній, яка могла б завадити Йому виконати Свій задум. Немає жодного атому в цьому світі, який би рухався поза межами Його волі. Немає жодного квадратного сантиметру в цілому Всесвіті, про який Він поклавши Свою руку не сказав би, це належить Мені. 

Важко вірити, що найвища влада в цьому світі належить доброму Богу, коли ми бачимо так багато зла навколо себе. Якщо Бог добрий, справедливий і править світом, чому тоді на голови дітей падають бомби? Чому жахливі злочини лишаються без кари, а злочинці поводяться так, ніби їм нічого за це не буде..? – нахабно насміхаються з правди, закону і суду. І ми кричимо: до яких пір, Господи? І ми молимося: нехай прийде Царство Твоє на землі, як воно є на небі. Нехай прийде Твій мир і Твоя справедливість.

Насправді, якби в це було так легко повірити, Павло б не молився про Боже просвітлення для церкви, правда? Але наша ситуація не є унікальною. Нагадаю ще раз: Павло писав про панування Христа… сидячи в римській в’язниці. Писав гнаним віруючим в Ефес, де йому за його ж власними словами довелося боротися зі звірами (1Кор.15:32). Відкриті Небеса і Воскреслого Христа по правиці Божого престолу бачить перший мученик церви Стефан, в момент коли розлючений натовп побиває його камінням. 

Нам залишається довіряти цьому Богу. Богу, який провадить наші життя і плин історії світу. Богу, який каже: навіть волос не впаде з вашої голови без волі Отця. Але іноді ми втрачаємо значно більше, ніж волос. Довіряти Богу, який з нами навіть в долині смертельної темряви, поруч, який не залишає нас навіть в смерті. 

Боже правління не явне і не видиме, а світ повний сил, що противляться Богу і не коряться Його слову. Тому в кінці розділу Павло переводить наш погляд туди, де Боже царювання явне і очевидне. Де Його слово – це головне правило життя і віри. Де Йому поклоняються і співають Йому хвалу. Він показує нам Церкву зібрану під головою, Христом. Не організацію, але організм, Який Він наповнює Своїм життям, силою і любов’ю. Тіло, яке в Христі, бере кожен імпульс для дії, кожну мотивацію і силу для життя. Церкву, яка робить Боже правління видимим для світу. Церкву, яка виконає Божу волю в кожному поколінні і принесе Богу прекрасний плід. Нехай Господь помилує нас і дасть нам Свого Духа мудрості, щоб ми могли знати Його самого, Його надію і силу, багатство Його спадку у святих. Амінь.