ТЕ, ЩО ГОСПОДЬ УЧИНИВ ДЛЯ НАС

(30:23): Але Давид сказав: Не робіть такого, мої брати, з тим, що Господь учинив для нас. Він зберіг нас, і віддав у наші руки ту зграю, яка на нас напала!
Сьогодні ми завершуємо вивчення 1Самуїлової книги. Це була довга і цікава подорож. Ми багато чого навчилися з прикладів життя Самуїла, Саула, Йонатана, Давида та інших. Втім ми також пам’ятаємо, що це лише половина від цілого твору, який складають 1ша та 2га Самуїлові книги. Їх розділили, бо раніше книги писали на сувоях і цей сувій був надто довгий. Втім розділили їх не у випадковому місці. Тут підводиться певна риска під історією життя та царювання Саула. Наступна книга починається з становлення Давида царем спочатку над частиною, а потім і над цілим Ізраїлем. Тож, якщо Господь дозволить, ми ще не мало часу проведемо з героями цієї книги. 
В цьому уривку ми читаємо про перемогу Давида і поразку Саула у війні з ворогами Божого народу, а також про наслідки цих подій для Ізраїля. В кінці книги розповідається історія дивовижної мужності і вдячності чоловіків з Явеша. В цих історіях ми бачимо приклади вчинків, які не є раціональними, але при цьому є правильними. Вчинків, які говорять про цінності людини більше, ніж будь які слова. Нехай Господь помилує нас і допоможе розуміти Його слово і зростати через нього в образ Христа. 
В минулому уривку ми читали про ті скрутні обставини, в яких опинилися Давид і його люди. Повернувшись з місця збору филистимських військ, вони виявили, що Ціклаґ, їхнє місто, спалено вогнем, а усі їхні дружини і діти, усе їхнє майно, зникло через набіг амалекітянців. Знайти орду, яка пограбувала Ціклаґ, тим більше повернути собі своїх рідних, було майже неможливо. Воїни Давида були втомлені довгим походом і розчавлені спільною бідою. Вони плакали доти, доки зовсім не стало в них сил далі плакати (30:4). 
Але Давид кріпився надією на Господа (30:6). Тож він зібрав своїх людей і вирув в погоню. Скеровані Божою рукою, вони бігли через пустелю, вишукуючи сліди своїх ворогів і своїх рідних. На березі потоку Бесор загін Давида вимушено розділився. Третина його людей були настільки виснажені, що не змогли перетнути воду. Маючи під рукою лише 4 сотні втомлених бійців Давид все ж вистежив ворогів, напав на них, розбив їх вщент, повернув усе своє майно, жінок і дітей, до того ж захопив велику здобич. Дивовижно!
У віршах 20-22 ми читаємо про повернення Давида з битви. Він знову перетинає потік Бесор і зустрічає своїх вояків. Як Давид вітає їх? – він вітає їх миром. Шалом, мої друзі, -- каже він їм. Жодного слова докору. Він розуміє, що не всім до снаги винести ті випробування, які випали на їхню долю. Втім, не всі думають, як Давид. Серед тих, котрі ходили з Давидом, були злісні й недоброзичливі мужі, які говорили: «оскільки вони далі не ходили з нами, то ми не дамо їм нічого зі здобичі, яку ми відібрали; нехай кожен з них візьме лише свою дружину й своїх дітей і йдуть собі».
Зрозуміти цих людей не важко. Врешті, вони ризикували своїм життям і билися, щоб повернути свої сім’ї. Вони заслуговували на винагороду, а ті двісті просто сиділи на бережку і чекали. Одні доклали більше зусиль, інші – значено менше. Тож ми і бачимо тут пропозицію розділити здобич відповідно до вкладу кожного. 
Що відповідає Давид? Подивіться вірші 23-24: «Але Давид сказав: Не робіть такого, мої брати, з тим, що Господь учинив для нас. Він зберіг нас, і віддав у наші руки ту зграю, яка на нас напала! Та й хто слухатиме вас у цій справі? Тому, яка частка того, хто брав участь у битві, такою ж має бути частка того, хто залишався в обозі! Діліть усім однаково!»
Давид дивиться на усю цю ситуацію дещо по-іншому. Так, звичайно, вони усі виявили неабияку мужність, витривалість і звитягу. Особливо ті, хто дійшов до кінця. Однак головною причиною, чому ця перемога стала можлива Давид все ж бачить Бога, Його благословення і Його захист. Якби Господь не направив їх, вони ніколи б не знайшли тієї орди в пустелі. Якби Господь не зміцнив їхні руки, вони ніколи не перемогли б супротивника, який в рази перевищував їх числом. Але Господь був із ними.
Давид нагадує, що всього лише кілька днів тому вони всі були розбиті горем, через те, що втратили близьких. Якби в той момент їм просто повернули дітей та дружин і більше нічого, кожен з них був би неймовірно щасливий. Зараз вони мають значно більше. Господь дещо зробив для нас, -- каже Давид. Тож йдеться тут не лише про поділ здобичі, а про те, як ми можемо вшанувати Бога і віддячити Йому за Його допомогу і захист.
Давид навчає нас, як ми можемо дякувати Богу за Його милість і щедрість до нас – виявляючи милість і щедрість до наших ближніх. Це думка, яка проходить через все Писання і викристалізовується дуже явно на сторінках НЗ в притчах Ісуса і посланнях апостолів. Це те, чого Бог від нас очікує і навіть вимагає: щоб ми пізнавши прощення навчилися прощати своїм боржникам, щоб ми, отримавши так багато, пізнавши Його турботу, навчилися бути уважними до інших, ділитися і турбуватися, щоб ми були правдивими дітьми нашого Небесного Батька і чинили так, як Він чинить.
Вже зараз, дивлячись на вчинки Давида ми бачимо, яким буде його царство. Це царство, в якому люди і стосунки важливіші за ресурси чи практичну вигоду. Власне, Давид використовує ресурси для того, щоб благословити своїх людей і зміцнити стосунки. 
Коли Давид з людьми вирушили переслідувати амалекітянців, вони думали лише про те, як повернути своїх близьких і відомстити своїм ворогам. Але зараз, ця подія відкривається їм самим в іншому світлі. Подивіться вірші 26-31 «Коли Давид повернувся до Ціклаґа, він послав частину здобичі старійшинам Юдеї та своїм наближеним зі словами: Це вам подарунок зі здобичі, відібраної від Господніх ворогів, тим, котрі у Бетелі, тим, котрі в південнім Рамоті, і тим, хто в Яттірі… а також у всі ті місцевості, де Давид, ховаючись, поневірявся зі своїми людьми». Переслідуючи цю орду Давид не просто вирішує свої особисті проблеми. Він зображений тут, як Господній помазаник. Як Божий помазаник він веде війну з Господніми ворогами і через нього Бог благословляє Свій народ. Кожного разу, як я читав цей уривок, мені згадувався інший текст з НЗ, з послання до Ефесян, де Павло зображує Христа таким ось царем, який здолав усіх Своїх ворогів і ця перемога стає джерелом незлічених благословень для усіх, хто зв’язаний з Ним вірою: «Піднявшись на висоту, Він полон полонив і дав дари людям» (Еф.4:8).
Що ж в цей час Саул? Ми перегортаємо сторінку Писання і бачимо зовсім іншу картину. Вірші 1-7 розповідають нам про хід битви та її результат. В ході битви ізраїльтяни побігли від филистимців і багато їх полягло на горі Гілбоа. Серед полеглих були і сини Саула: Йонатан, Авінадав та Малхішуя. Сам Саул був важко поранений стрілою. Оточений ворогами, без надії на порятунок, Саул впав на власний меч, щоб не датися в руки ворогам. 
Вірші 6 і 7 кажуть: «Так в один день загинув Саул, троє його синів, його зброєносець і майже всі його воїни. Ізраїльтяни ж, котрі мешкали на другому боці рівнини, а також з іншого боку Йордану, дізнавшись про поразку Ізраїльського війська, а також про те що Саул і його сини загинули, залишили свої поселення і повтікали. Филистимці прийшли й оселилися в них».
Ці рядки сповнені суму і викликають безліч питань. Ми звикли думати про Саула, як про негідника. Але він загинув у війні, захищаючи свій народ від загарбників. Пішов в бій, хоча знав, що не повернеться. Ми звикли думати, що Саул заслужив свій кінець і Боже покарання, але разом з ним загинув весь цвіт ізраїльського війська, в тому числі і вірний Йонатан. Вірний і чесний в житті, він до кінця не залишив свого обов’язку і залишався поруч з батьком. 
Нам може здаватись, що краще було б, якби Саул загинув в печері від руки Давида чи одного з його людей і ніхто більше б не постраждав. Але ми не знаємо, що було б якби… не знаємо, як повернулось би життя в такому випадку. Це вже з області альтернативної історії і фантастики. Нам хотілося б мати прості зрозумілі відповіді на усі питання життя, але воно виявляється надто складним, щоб вмістити його в якусь просту схему. Зрештою, історія не вчить нас нічого, крім віри. Ми дійсно не знаємо усіх відповідей, та вчимося довіряти благому Богу і Його провидінню, вчимося вірити Його слову, яке вкаже шлях і робити те, що ми можемо тут і зараз на славу Божу. Амінь!
Втім, літературний задум автора тут досить прозорий, здається. Порівнюючи історію Давида та Саула ми бачимо, як Бог благословляє Свого помазаника царя, дає йому перемоги і успіх, а через нього – благословляє і весь народ. І, навпаки: цар, який відкинув Бога і якого Бог відкинув, назвав своїм ворогом, стає причиною поразки, смерті і втрат для свого народу. Тож ми дякуємо Богу, що маємо такого царя, про якого Сам Бог каже: «Це є Син Мій Улюблений, Якого Я вподобав» (Мат.3:17). Ми маємо такого Помазаника, Христа, Який перемігши кожного ворога і навіть саму смерть сів по правиці Божій, щоб правити всім. В Ньому Отець «поблагословив нас усяким духовним благословенням на небесах» (Еф.3:3). В Ньому ми успадковуємо життя вічне і оновлену землю. В Ньому ми маємо все (1Кор.3:21-22). 
Морок цього розділу нам осяює шляхетний і мужній вчинок мешканців Явеша. У віршах 8-10 розповідається про те, що зробили филистиці з тілами Саула та його синів. Саул був грізним суперником, впродовж 40 років він стримував филистимські навали і розбивав ворожі війська. Тож перемога над ним стала визначною подією: «Вони відтяли йому голову, зняли з нього все озброєння, й повезли по всьому филистимському краю, проголошуючи перед власним народом і в капищах своїх ідолів свою перемогу. Зброю Саула вони поклали в капищі Астарти, а його тіло повісили на стіні в Бет-Шеані» (9-10).
Подивіться вірші 11-13: «Коли мешканці Явеша Гілеадського почули, що филистимці вчинили з Саулом, то піднялись усі хоробрі воїни Явеша, йшли цілу ніч, і зняли зі стіни Бет-Шеана тіло Саула, а також тіла його синів; вони принесли їх у Явеш, і там спалили. Після цього вони зібрали їхні кістки, поховали під тамариском у Явеші, й сім днів постили».
З мешканцями Явеша ми зустрічалися на самому початку Саулового царювання. Тоді аммонійський цар Нахаш взяв місто в облогу і погрожував вибрати кожному мешканцю міста праве око. Містяни попросили про час на роздуми, а самі відправили по всьому Ізраїлю гінців по допомогу. В той час Ізраїль був слабкий і розділений. Надії на те, що хтось відгукнеться майже не було. Та відгукнувся молодий цар Саул. Він зібрав військо і розбив армію Нахаша. Це була його перша велика перемога, яка принесла йому визнання і славу. Мешканці Явеша не забули, що Саул зробив для них.
Їхній вчинок здається не раціональним. Навіщо наражатися на смертельну небезпеку, щоб викрасти мертве тіло? Саулу і його синам цим вже точно не допоможеш. Але їхній вчинок правильний. Минуло 3 тисячі років і сьогодні ми читаємо про цей мужній вчинок вдячних людей. Читаючи цей уривок я роздумував про наших військових, які з ризиком для життя виносять тіла загиблих побратимів. Про свого товариша, молодого талановитого лікаря, який пішов в піхоту добровольцем і залишився там, звідки його не змогли забрати. А також про дії, які ми вчиняємо не тому, що це приносить якусь користь, а тому що ми є тими, ким є і не можемо інакше. Вчинки, які краще за слова свідчать про наші цінності і про те, ким ми є. 
Вчинок мешканців Явеша – це про гідність і це про вдячність. Те, що Саул вчинив для них, для нас сьогодні, просто зараз, роблять безліч хоробрих чоловіків і жінок, які зі зброєю в руках стали, щоб захистити нашу землю. Таких, як Микола, Сергій, Дмитро з Віктором, Ростик, Сашко і багато-багато інших, наших близьких і тих, кого ми навіть не знаємо. Два дні тому ми відзначали день українського добровольця. Тож не можна не згадати усіх тих, хто не був військовим за професією, але в критичний час добровільно поставив на паузу своє попереднє життя і взяв до рук зброю, щоб захистити нашу країну. Чи усвідомлюємо ми, як багато отримали? Чи вміємо бути вдячними? Нехай Господь допоможе нам пам’ятати це, щоб ми не ослабли і не знемогли в тому, щоб підтримувати наших захисників, їх самих і їхні родини усіма можливими способами: своїми молитвами, фінансами, справами… усім, що маємо і можемо. 
Те, що Саул вчинив для мешканців Явеша в значно більшому масштабі для нас вчинив наш Господь Ісус, коли віддав Себе на хресті за нас, щоб звільнити нас від влади гріха і диявола. Тож нехай Господь допоможе нам пам’ятати це велике спасіння, і жити з вірою і вдячністю задля Його слави. Знаючи, що ми були викуплені від свого марного життя не тлінним сріблом або золотом, а дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця (1Пет.1:18-19). Жити так, щоб своїм життям, вчинками і словами ми являли світу Його любов і милість. Амінь!