(5): “так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени”
Є одна відома старовинна фраза, яку досить часто можна почути в сучасному світі: “в Римі чини, як римляни”. Її смисл в тому, що наша поведінка повинна відповідати тому оточенню, в якому ми знаходимось. Але сьогодні ми, вивчаючи послання до Римлян, прийшли до тієї точки, де Павло закликає римлян чинити не як римляни. Як же вони мають чинити? -- він хоче, щоб вони чинили, як святі (1:7). Вони були громадянами Риму, багато з них були рабами і просто жили в Римі. Але Павло хоче, щоб вони жили в цьому розбещеному місті, як люди, чиє справжнє жительство і громадянство — на Небесах. Він закликає і їх, і нас із вами, в цьому грішному світі жити, як люди, яких Бог покликав бути святими. Як люди, які мають представляти в цьому світі характер, любов і святість Бога, який спас нас Своєю Кров’ю, як Церкву Божу, стовп і підвалини правди (1Тим.3:15). Амінь.
Вірші 1 та 2, які ми вивчали на минулому тижні задали загальний напрямок: яким має бути життя тих, кого Господь з милосердя Свого викупив з грішного життя жертвою Ісуса Христа, і покликав до Своєї вічності. Він говорить про оновлення і переміну нашого розуму. Бо коли в наших життях діє Божа благодать, тоді наші життя, наше ставлення до світу, навіть наші думки про себе повинні змінитись. І в наступних віршах, майже до самого кінця послання, Павло говорить про дуже конкретні речі: що на практиці означає це оновлення і переміна розуму, що на практиці значить бути схожим на Христа в цьому поколінні в різних сферах нашого життя. Сьогодні ми розглянемо лише першу порцію з них. Нехай Господь відкриє наші очі й серця і подасть нам поміч, щоб розуміти і практикувати це слово.
Подивіться вірш 3: “Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив”.
Перше, про що говорить Павло тут, це те, що саме і як саме ми повинні думати про самих себе в Ісусі Христі.
На цьому тижні п. Ярослав поділився з нами статтею про те, що Американська психіатрична асоціація визнала “селфі” (звичку фотографувати самого себе і викладати в соц.-мережі) психічним захворюванням. Бо таким чином людина намагається вгамувати недостачу самоповаги і привернути до себе увагу інших. Люди фотографують самих себе, те, що вони їдять і те як вони відпочивають. Для них дуже важливо, як інші зреагують на ці фото. Звичайно, не всі так поводяться. Дехто взагалі не користується соціальними мережами. Але, все одно, коли ми дивимось на цей світ, то мусимо визнати, що багато людей в нашому поколінні буквально захоплені власним “я”. Вони думають весь час про себе, і ця одержимість отруює їм життя, думки, відносини з іншими людьми і, звичайно, відносини з Богом. Тут можливі різні перекоси. Хтось думає про себе занадто високо, йому здається, що інші недооцінюють його, перешкоджають йому реалізовувати себе. Інший, навпаки, думає про себе надто низько: “я такий нещасний”, “мене ніхто не любить” і т.д. Такій людині навіть може здаватись, що вона дуже скромна, але насправді це лише інша форма егоїзму і в її словах все одно лише: я, я, я...
І в одному і в іншому випадку результат той самий: людина весь час думає лише про себе, і за цим “собою” не бачить світу, не бачить реальності і не бачить Божої волі, Його добра, приємності та досконалості.
Чи потрібно взагалі думати про себе? -- так, звичайно. Але, говорить Павло, не більше, ніж належить думати. Дуже важливо знати, хто я такий. Дуже важливо знайти власну ідентифікацію. Багато людей щиро і відчайдушно борються за свою ідентифікацію. Але людина не є самодостатньою. Ми не можемо знайти себе в своєму “я”. Ми не можемо знайти себе в тому, що інші про нас думають. Але ми знаходимо себе, свою ідентифікацію в Ісусі Христі, і Він звільняє нас від цієї одержимості. Тому і закликає нас Павло думати про себе “скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив”. Амінь.
Але це ще не все. Справа в тім, що Бог не тільки спас мене особисто. Він ще й зробив мене частиною чогось великого, частиною Церкви Божої. Подивіться вірші 4, 5: “Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не однакове діяння, так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени”.
Павло порівнює Божу Церкву з тілом. Тіло складається з багатьох різних органів. Різні органи мають різні функції. І є дві речі, які нам необхідно тут відмітити.
Перше: в тілі немає зайвих органів. Не дивлячись, що функції різні, усі члени важливі і потрібні. Можливо хтось із вас читав книгу “Ты дивно устроил внутренности мои”. Її автор, Пол Бренд — лікар, і в цій книзі він показує, як дивовижно влаштоване людське тіло, як все в ньому взаємно пов’язане, і як воно насправді схоже на Церкву, тіло Ісуса Христа. І одна з дивовижних речей, які Павло показує нам в цьому уривку, це те, що які б дари ми не мали: публічні чи приховані, які б вади чи переваги ми не мали, ми маємо однакову належність Ісусу Христу. Як око і вухо є різні, але в однаковій мірі є мною, так само і ми в однаковій мірі належимо Тілу Христа.
Друге, що нам потрібно відмітити, це те, що органи самі по собі не мають жодного смислу коли вони не в тілі. І коли ми говоримо про свою ідентифікацію, “хто я є?”, то коли ми втрачаємо з уваги свою належність до Церкви Божої, ми втрачаємо і частину себе. Тому, “так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени”. Амінь.
Далі Павло говорить про те, як ми маємо виконувати своє служіння та ставитись до служінь інших. Подивіться вірші 6-8: “І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то виконуй його в міру віри, а коли служіння будь на служіння, коли вчитель на навчання, коли втішитель на потішання, хто подає у простоті, хто головує то з пильністю, хто милосердствує то з привітністю!”
Бог справді розділив між різними людьми різні дари і здібності. Не кожен має здібності щоб пильно і старанно роз’яснювати Боже слово. Але так само не кожен може втішити і розрадити іншу людину в скорботі. Поки я думаю над тим, як розуміти речення, яке Павло розтягнув на 8 віршів, моя дружина знаходить 150 справ, які треба зробити, щоб церква була в чистоті і порядку. Ми різні, але ми дуже гармонійно доповнюємо одне одного. І це прекрасно, коли кожен на своєму місці шукає, як своїм даром прославити Господа. Але коли люди починають порівнювати себе один з одним, заздрити, розділяти служіння на важливі і неважливі, тоді вони страждають самі, мучать людей навколо себе і руйнують Божу справу.
Наприклад, людина, в якої добре виходить євангелізувати і запрошувати нових людей до церкви, може почати думати: “навіщо так багато часу витрачати на розбір Писання? Головне — вихоплювати душі із полум’я”, вчитель Біблії в цей час буде думати: “яка різниця, як багато людей прийде до церкви? Без вчення вони залишаться духовно-незрілими”. В цей час той, хто служить вбогим, може думати: “доки ви будете сперечатись? Ви що не бачите, що люди гинуть в убозстві, треба все кидати і йти допомагати нужденним”. Але Бог розділив дари і призвання не для того, щоб ми порівнювали себе один з одним, а для того, щоб спільно, кожен на своєму місці використовували свої дари для слави Божої. І тут нам також треба навчатись думати про себе скромно. Щоб у служінні керуватись не амбіціями чи модою, а Божою волею. Амінь.
Подивіться вірші 9-10: “Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов'ю; випереджайте один одного пошаною!”
Тут Павло говорить, що саме має керувати взаєминами між християнами. Це — нелицемірна братська любов, Philadelphia. Любити одне одного буває не легко. Однак, це не опція, яку пропонує нам Павло. Це — заповідь, яку залишив нам Господь: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Iван.13:34,35) каже Він на таємній вечері Своїм учням. І Він Сам показує приклад такої любові, коли схиляється і обмиває Своїм учням ноги.
Любов, про яку говорить Писання — це не просто симпатія, яка є в світі: “ти мені подобаєшся, але не лізь до мене зі своїми проблемами... я готовий тобі посміхатися, але мені байдуже, що там діється в твоїм житті”. Любов, до якої закликає Господь — це щире і нелицемірне служіння і взаємна повага. І це значить цінувати іншого більше за себе.
Також Павло каже тут: “ненавидьте зло”. Він використовує дуже сильне слово. Існує таке поняття, як “нульова толерантність”. Якось я дивився передачу про роботу поліції в США. За інструкцією вони мають виявляти нульову толерантність до насильства в сім’ї. Тобто, якщо на якісь порушення і можна закрити очі, то на цю проблему треба реагувати негайно і в повній мірі. Так само християни мають ставитись до зла. Ми можемо з терпінням і толерантністю ставитись до різних речей в цьому світі. Але коли мова йде про зло, яке під тисячею облич діє в цьому світі, тут не може бути ані терпіння, ані толерантності, ані ігнорування. Бог ненавидить зло. І таким же має бути і наше ставлення. Амінь.
Подивіться вірші 11-13: “У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господеві, тіштесь надією, утиски терпіть, перебувайте в молитві, беріть уділ у потребах святих, будьте гостинні до чужинців!”
Ці слова говорять, що життя християнина — це не тиха ріка. Нам потрібно перебувати в тонусі і розслаблятися поки що не час. І це також буває не просто. Звідки взяти цей вогонь у серці, ревність у служінні, терпіння в утисках, наполегливість в молитві? Але в Матв.11:12 Господь Ісус каже: “Від днів же Івана Христителя й досі Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його”. Різні життєві труднощі, щоденна суєта, турботи віку цього — все це відволікає нас, робить так, щоб ми забули, що головним у наших життях є знати Господа, служити Йому, шукати Царства і правди Його. Тому, насправді, це боротьба за пріоритети і цінності мого життя. І коли ми фокусуємося на надії Царства Божого, в наші серця приходить справжня втіха і сила для служіння Богу в цьому поколінні.
Подивіться вірші 14-15: “Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!”
Ці слова — досить серйозний виклик для сучасного суспільства. Бо це зовсім не схоже на те, як світ реагує на чиєсь щастя чи горе. Коли в когось сталось щось добре, люди заздрять або залишаються байдужими. Коли в когось стається біда, люди так само байдужі або й гірше — вони зловтішаються. Але Господь кличе нас бути небайдужими: плакати з тими, хто плаче, радіти з тими, хто радіє, благословляти, а не проклинати. Це виглядає не дуже важко і вимагає всього кілька хвилин: коли приходить лист — не прогорнути далі, а відповісти: “радіємо за вас”, чи “молимось разом із вами”. Коли календар повідомляє про свято — привітати. Але це справді вимагає переміни розуму, зміни серця, і рішення не думати забагато про себе, але являти Божу любов в цьому поколінні. Це також виклик для мене самого. Ігнорувати завжди простіше і своя сорочка, свої турботи — ближче до тіла. Але я хочу боротися щоб не бути байдужим, але служити джерелом благословення і укріплення для інших. Я бачу приклад такого життя в самого Павла. Він молився за всі церкви і посеред щоденних турбот знаходив час приймати людей і молитися за них (2Кор.11:29).
Завершує цей розділ Павло вказівками, як треба ставитись до зовнішніх, особливо до ворогів та гонителів. Коли нам чинять не справедливо, нам хочеться помститись і відплатити, в серці з’являється образа і гнів. Але погляньте вірші 17 та 21: “Не платіть нікому злом за зло... Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!”. Чому треба так робити? -- бо ми не можемо брати на себе функції Бога і вершити суд в цьому світі: “написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (19).
Уривок, який ми сьогодні розбираємо, покриває багато сфер людського життя: “хто я такий?”, “як я пов’язаний із Церквою Божою?”, “як треба ставитись до свого служіння?”, “якими мають бути відносини із братами і сестрами?”, “якими мають бути відносини із зовнішніми?”, “як чинити з гонителями?”... так багато питань. Але якщо ми уважно подивимось на кожен з блоків, які сьогодні розбирали, то можемо побачити одне: хоча вони в основному описують, як ми взаємодіємо з іншими людьми. Але визначаються вони тим, як ми віримо в Бога.
Коли ми говоримо про свою ідентифікацію, то ми знаходимо себе тільки в Богові, Який нас створив, Який має благу волю про нас, Який спас нас від наших гріхів Кров’ю Сина Свого.
Те саме і з церквою. Ті, хто вбачає в церкві тільки людське (люди обирають пастора, люди призначають на служіння, люди вирішують все...) залишатимуться завжди невдоволеними чиїмось рішеннями, битимуться за владу, створюватимуть в церкві партії і т.д. Але коли ми знаємо, що це Бог Своєю рукою роздає дари і ставить на служіння, коли довіряємо Його благій і суверенній волі, тоді можемо на своєму місці з усіх сил старатись прославляти Бога і приносити Йому гарні плоди.
Коли ми говоримо про братолюбство — воно також не можливе, коли ми перше не пізнали любові Христової до себе. Тільки коли ми пізнаємо тих хто поруч, що це люди, за яких пролилася Кров Христа. Тільки коли ми глибоко пізнаємо Його любов. Тільки тоді ми можемо любити інших нелицемірною любов’ю.
І те саме, коли ми говоримо про “перемагай зло добром”. Це можливо тільки тоді, коли ми віримо в справедливого і праведного Бога, Який в Свій час віддасть кожному своє. Бо інакше кожному доведеться йти і самому чинити справедливість. Але є Бог і в Нього правда, в Нього суд і Він воздасть.
Кінець кінцем ми все одно кожного разу прийдемо до Бога, без Якого не можливо ніяке наше християнство, ніяке наше служіння чи справи. Це Він змінює серця. Це Він народжує любов. Це Він посилає благодать і силу для служіння і запалює в серцях радість надії і вогонь служіння, щоб ми приносили Йому гарні плоди в цьому поколінні і у вічності. Йому слава на віки, амінь. Я молюся, щоб Господь Духом Своїм працював у наших серцях і змінював нам розум, щоб ми в цьому поколінні являли славу Божу на всякому місці, де Він нас поставив.