Кл. вірш 1 Самуїла 26:23 "А Господь відплатить кожному за Своєю справедливістю і Своєю вірністю, адже Господь справді сьогодні видавав тебе в мої руки, але я не захотів підняти свою руку на Господнього помазаника".
В сьогоднішньому уривку Господь знову віддає в руки Давида Саула. Тоді коли Саул вважав, що Давид ось ось буде в його руках. Але Давид знову проявляє милосердя до ворога і смирення перед Божою справедливістю. Він визнає, що суд над Саулом як Божим помазаником має право винести лише Господь. Так само він він неодноразово в цьому уривку визнає Божий суверенітет над його власним життям. Для Давида це не було формальним визнанням. Як ми побачимо з сьогоднішнього уривку - це те визначало його вчинки. Я молюсь, щоб і ми, як Давид, визнавали Божий суверенітет над нашим життям.
Давайте подивимось на 1 і 2 вірші:
1 Мешканці Зіфа прийшли до Саула в Гіву й сказали: Давид ховається на узгір’ї Хахіла, що навпроти пустелі.
2 Тож Саул піднявся і, взявши з собою три тисячі відбірних Ізраїльських воїнів, подався в пустелю Зіф, щоб шукати в пустелі Зіф Давида.
Чекайте, як казав класик: це вже ж було! Два розділи назад 1 Самуїла 23:19 ми читаємо як мешканці Зіфу вже приходили до Саула і обіцяли видати Давида. Ми бачимо, що вони не вгавати в своєму бажанні догодити Саулу, тим щоб видати йому Давида.
Що нам відомо про мешканців міста Зіф? Не багато. Воно розташовувалось десь за 10 км на південний схід від Хеврона. Це місто згадується в переліку тих, які мали відійти коліну Юди. Про це говориться в 15 розділі Ісуса Навина. Чи жили в часи Давида там юдеї - не відомо, так як сам Давид в Псалмі 54, називає їх чужинцями, які не мають Бога перед собою.
Ми бачимо, що звістка про те, де Давид переховується, стала тригером для Саула. Хоча з минулого разу було враження, що Саул більше не переслідуватиме Давида, адже тоді Саул визнав свою неправоту перед Давидом. Можливо і таке, що Саул вже і не хотів переслідувати Давида, але були люди намовляли проти Давида і вимагали від нього покінчити з Давидом. Про це Давид сказав Саулу в 19 вірші.
Подивіться вірші 3-5
3 Прибувши, Саул отаборився на узгір’ї Хахіла, що на краю пустелі, біля дороги, тоді як Давид у той час перебував у пустелі. Почувши, що Саул прийшов за ним у пустелю,
4 Давид послав розвідників, і переконався, що Саул, дійсно, знаходиться поряд.
5 Тоді Давид вирушив, і підійшов до місця, де Саул отаборився. Давид зауважив місце, де спали Саул і начальник його війська Авнер, син Нера. Отже, спав Саул посеред табору, а військо розташувалось довкола нього.
Прибути з трьох тисячним військом непомітним Саулу не вдалося, та й навряд чи вдалося б. Давид, дізнавшись про це, вислав розвідників, які дізнались де саме отаборився Саул. А потім він сам прийшов до того місця. Як бачимо Давид вже не тікав від Саула. Як кажуть тримай друзів близько, а ворогів - ще ближче. Давид підібрався настільки близько, що міг побачити де Саул і його двоюрідний брат Авнер, начальник війська Саула, лягли спати, посеред табору.
Підійти так близько до 3000 тисячного табору війська було дуже небезпечно, але ми бачимо, що Давид не боявся і не тікав від Саула. Якась дивовижна хоробрість з’явилась в Давида, по мірі того як він все більше пізнавав і довіряв Господу.
Давайте подивимось далі що сталось. Подивіться вірші 6
6 Давид звернувся до Ахімелеха, хеттейця, та Авішая, сина Церуї, брата Йоава й запитав: Хто піде зі мною до Саула в табір? І Авішай відповів: Я піду з тобою!
Хто піде зі мною до Саула в табір? Піти у середину табору з 3000 відбірних воїнів? Давиде, про що ти говориш, як ти можеш про таке думати? Це ж як залізти у повний вулик бджіл. Що це божевілля чи все ж сміливість від Господа?
Але Давид не посилає когось на цю небезпеку. В першу чергу він йде сам туди. Та все ж він хотів іти не сам, а взяти ще когось. Тому він спитав своїх друзів Ахімелеха і Авішая, хто з них готовий піти з ним. Визвався Авішай син Церуї: Я піду з тобою! Церуя була рідною сестрою Давида і Авішай, виходить, був його племінником. Через те, що Давид був наймолодшим сином, мабуть між ними була не така вже й велика різниця в віці. Авішай був сміливим і дуже відданим Давиду. Якось він списом вбив 300 чоловік.
Подивіться вірші 7 і 8:
7 Коли Давид і Авішай підійшли до війська вночі, то побачили , що Саул спить посеред табору, а його спис устромлений у землю біля його голови. Авнер та все військо також спали довкола нього.
8 Тоді Авішай сказав до Давида: Сьогодні Бог видає твого ворога у твої руки! Дозволь мені, і я пришпилю його одним ударом списа до землі, – і в другому потреби не буде!
Давид і Авішай підійшли до війська вночі. Так, їх обличчя було важко впізнати, якщо хтось з воїнів проснеться. А в іншому вони навряд чи чимось відрізнялись від цих воїнів. Посеред табору вони побачили сплячого Саула і Авнера. Саулів спис був встромлений в землю біля голови Саула. Ця картина наштовхнула Авішая на думки, що ось сьогодні, Бог видає ворога Давида у його руки і цим не можна не скористатись. Це він і сказав Давиду. Він просив дозволу вбити одним ударом Саула його ж списом .
Ситуація повторилась. Знову Саул виходить на полювання на Давида, і сам стає здобиччю.
Давид вже раз проявив милосердя до Саула, тоді, коли його люди закликали вбити Саула. Зараз Саул знову намагається вбити Давида, для цього він і прийшов. Коли ти робиш добро, а тобі у відповідь зло, то робити добро вдруге і проявляти милосердя вже не хочеться. І багато хто в такому випадку скаже: досить вже! Не хочеш по хорошому - буде по справедливості… Але - це якщо ми керуємося своїми почуттями. Але тут, бачимо глибоке смирення Давида, який переносить це питання з площини його почуттів до Саула в площину послуху Господу.
Для Авішая, який закликає нарешті вбити Саула така поведінка не зрозуміла. Для Авішая було важливо лише те, що він відчував до Саула як до ворога і можливість яка відкривалась. І саме це визначало його дії, його поведінку. Але для Давида більше важливо не те, що він відчуває, а як до цього ставиться Бог.
9 Але Давид сказав Авішаю: Не вбивай його! Адже хто будь-коли підіймав свою руку на Господнього помазаника, й при цьому залишався непокараним?
10 Далі Давид додав: Як живий Господь, – лише Він, Господь, його може уразити: або прийде його день, і він помре, або вирушить на битву, і там загине.
11 Нехай мене боронить Господь, щоб я підняв свою руку на Господнього помазаника! Тому зараз візьми списа, що біля його голови, та посуд з водою, й ходімо до своїх.
Давид визнає виключне право Бога судити Саула як помазаника. Лише Він, Господь, його може уразити. В цих словах видно, що для Давида Господь це не просто слово. Він не Джин яким можна скорстатись в разі потреби. Він Той, Кому належить все. Він - Господь. І лише Він вирішує, коли Його помазанику померти. Давид вже вирішив: питання помсти віддати Богу і зараз спис встромлений в землю біля голови Саула, не змінив його думку.
Гадаю події з попереднього розділу утвердили в цьому Давида, коли він переконався, що Бог Сам судив його ворога Навала, коли Давид послахав Авігею і вирішив не чинити по емоціях, а покластись на Божий суд.
Брати і сестри, а чим керуємось ми? Я мушу визнати, що частіше керуюсь емоціями ніж вірою. Але в такому разі ми в небезпеці, бо ставимо свою справедливість вище Божої. І зараз Давид для нас є прикладом смирення перед Богом, щоб ставити волю Бога вище свої емоцій.
Як Давид став таким? Ми бачимо який період в житті зараз проходив Давид. Це пустеля. Бог багато разово використовував пустелю для виховання Своїх слуг. Пустеля - це не обов’язково фізична пустеля. Це труднощі, страждання через які ми проходимо. І через це Бог виховує Своїх вибраних, щоб зробити їх людьми по серцю Бога. Бо в пустелі є ти і Бог, і там Бог навчає покладатись на Нього і довіряти Його слову. Важливо, як ми відносимось до цих труднощів. Якщо приймаємо як частину Божого виховання, тоді Бог зрощує нас через них.
Думки Давида зовсім інші ніж в Авішая. Він не змушує себе, щоб не вбити Саула, він каже: Нехай мене боронить Господь, щоб я підняв свою руку на Господнього помазаника. Він навіть не допускає собі такої думки. Він прийшов сюди не для цього.
Замість того щоб вбити Саула його ж списом, Давид сказав Авішаю взяти спис і посудину з якої пив Саул і забрати з собою. Ці артефакти були яскравим свідченням, що Давид міг вбити Саула, але не захотів цього робити. Бо цього не було в його серці.
Подивіться вірш 12
12 Тож Давид узяв списа і посуд з водою, що були біля його голови, й вони пішли до своїх. Ніхто того не зауважив, і не знав про це, тому що жоден з них не пробудився; адже усі спали, оскільки їх подолав міцний сон від Господа.
13 Після того Давид перейшов на інший бік, і став на певній віддалі, – на вершині гори, – так що між ними був великий простір.
Ніхто і не прокинувся, поки Давид і Авішай були в таборі Саула, бо всіх їх здолав міцний сон від Господа. Бог був з Давидом і допомагав йому.
Коли вони відійшли від табора на значну відстань, то Давид спершу крикнув до Авнера. Він дорікнув йому, що той не належно охороняв свого царя, коли тому загрожувала небезпека. І за таке він вартий смерті. Давид вказав на відсутність списа і посудини Саула, як доказ того що його слова правдиві.
Тим часом Саул впізнав голос Давида: Невже це твій голос, сину мій, Давиде? Давид відповів: Так, це мій голос, мій володарю, царю!
Подивіться вірші 18-20:
18 І він продовжив говорити: Чому мій володар і далі переслідує свого слугу? У чому моя провина, і що такого поганого я тобі зробив?
19 Тож тепер послухай, мій володарю, царю, що скаже твій слуга: Якщо це Господь спонукав тебе проти мене, то нехай буде приємною Йому ця жертва, але якщо причетні до цього люди, то вони прокляті перед Господом за те, що сьогодні вони мене прогнали, позбавивши мене Господньої спадщини, бо цим вони говорять: Йди та служи чужим богам!
20 Нехай же моя кров не проллється на землю тут, далеко від Господа, адже Ізраїльський цар вийшов шукати якусь блоху, подібно до того як ганяються по горах за однією куріпкою.
Давид просить дати відповідь на просте питання: в чому його провина і що він поганого зробив, що Саул постійно переслідує його і намагається вбити. Адже нічого такого не було за Давидом. Він був вірним царю і кожен раз лиш намагався догодити йому.
Тому далі він пропонує Саулу задуматись над цим і самому дати відповідь на це питання. Бог якщо це Господь спонукав Саула переслідувати Давида, то Давид був готовий прийняти це. Він каже: нехай тоді ці переслідування стануть приємною жертвою для Бога. Він готовий був прийняти це. Бо вірив, що воля Бога для нього - добра.
Та якщо це від людей, якщо люди причетні до цього, якщо вони намовляють Саула проти Давида. То вони прокляті перед Господом, бо своїми діями прогнали Давида від Господньої спадщини. Давид і його рід мусили залишити землі, які були дані його роду як спадщина від Господа. Для ізраїльтян - ця спадщина була святістю. Тому вони всіма силами намагались зберегти за своїм родом цю спадщину. Не просто бо це їх власність, а тому що це власність визначена для них Богом. Якщо це люди, то прогнавши Давидів рід з його земель вони спонукали Давида йти служити іншим богам. Тут відповідь Давида аргументована як відповідь адвоката на суді.
Подивіться вірш 21
21 Після цього Саул відповів: Згрішив я! Повернися ж, мій сину, Давиде, адже я більше ніколи не чинитиму тобі зла за те, що моє життя сьогодні було для тебе таким дорогим. Я ж був нерозумним і глибоко помилявся!‥
Саул визнав, що згрішив перед Давидом і пообіцяв більше не чинити йому зла. Він визнав, що його дії були нерозумними. Він той, хто був поставлений Богом чинити справедливий суд в Ізраїлі, але не робив цього, а був засліплений своїми амбіціями.
Чи дійсно він розкаявся? Він визнав що помилявся, але ми не бачимо щоб він потім навернувся до Бога. Він визнав провину перед людиною, та не перед Богом. В його словах нема нічого, що він згрішив перед Богом.
Чи повірив йому Давид? Давид не повернувся до нього. Він сказав послати слугу забрати списа і посудину. Ось як він відповів Саулу:
23 А Господь відплатить кожному за Своєю справедливістю і Своєю вірністю, адже Господь справді сьогодні видавав тебе в мої руки, але я не захотів підняти свою руку на Господнього помазаника.
24 Тому, як сьогодні було дороге для мене твоє життя, так нехай буде дорогим моє життя в Господніх очах, і нехай Він мене врятує від усякої біди!
Давид віддає суд в руки Бога. Відповідаючи Саулу, він одночасно говорить до Бога. Цими словами він визнає, що Бог - Єдиний, Хто справді справедливий суддя і лише від Нього залежить життя Давида. Через проходження пустелі Давид навчився покладатись не на людину, а на Бога. Він також зрозумів, що його життя залежить не від людей, а від Бога. Життя Давида залежало не від Саула, чи злих людей в його оточенні, а лише від Бога. Тому він звертаючись до Саула одночасно звертається до Бога кажучи: Тому, як сьогодні було дороге для мене твоє життя, так нехай буде дорогим моє життя в Господніх очах, і нехай Він мене врятує від усякої біди!
Наше життя залежить виключно від Бога. Тому і нам потрібно вчитись приймати від Нього все, вірячи, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його постановою, все сприяє до добра. (Рим.8:28)
В кінці Саул благословив Давида: Благословенний ти, мій сину, Давиде! Ти й справді, багато чого здійсниш і неодмінно матимеш успіх.
Потім кожен пішов своєю дорогою.
Сьогодні ми вчились в Давида віддавати весь суд Богу, бо лиш в Нього справедливість і вірність і від Нього, а не від людей нам потрібно навчитись очікувати його. Я молюсь щоб для нас це не були просто слова, але щоб ми так само вирішили покладатись на Бога. Особливо зараз коли ми бачимо яку пустелю проходить наш народ, ми маємо стати людьми які будуть як Давид вказувати на Господа. Доля нашого народу в руках Господа. Амінь