(7): І він сказав своїм людям: Не дай того Господи, щоб я учинив таке з моїм володарем – помазаником Господнім, – піднявши на нього свою руку! Адже він є Господнім помазаником!
Дуже цікаво спостерігати, як змінюється Давид і як росте його довіра Богу впродовж останніх розділів. Ми добре пам’ятаємо, як 21му розділі він панічно тікає від Саула, дорогою наробивши купу дурниць і біди. В 22му – він займає позицію вичікування, він ще не знає, що учинить з ним Бог (22:3). В 23му – він вже не лише виживає, а намагається також допомогти іншим. Він активно шукає Божої волі і Бог відповідає йому. В сьогоднішньому уривку Давид робить дещо неймовірне. В нього з’являється можливість раз і назавжди розправитися зі своїм ворогом, але він цього не робить. Свою безпеку, своє майбутнє, питання справедливості і відплати від довіряє в Божі руки. Він чинить, як правильно, а не як вигідно і тим догоджає Богу.
Питання безпеки, майбутнього, справедливості і відплати – це те, що турбує і нас сьогодні, правда? Тож у нас є чого навчитися в Давида сьогодні. Нехай Господь відкриє нам розум і серце до пізнання Його волі. Давайте звернемося до тексту. Подивіться вірші 1-3: «Давид пішов звідти й розташувався в недоступних місцях Ен-Ґеді. Коли Саул повернувся з походу на филистимців, його повідомили про те, що Давид перебуває в пустелі Ен-Ґеді. Тому Саул відібрав з усього Ізраїлю три тисячі кращих воїнів і вирушив на пошуки Давида та його людей серед скель, де ходять хіба що дикі кози». Намір Саула знищити Давида не змінився. Минулого разу Давид врятувався
лише завдяки тому, що на Ізраїль несподівано напали филистимляни і Саул мусив дати тому раду. Тож він покинув ганятися за Давидом і пішов на війну. Це дало Давиду коротку передишку. Однак, коли филистимляни відступили, Саул повернувся і з ним 3000 відбірного війська.
Давид в цей час ховався в скелястій місцевості на західному березі Мертвого моря. Люди в цих місцях бували не часто, самі лиш дикі кози бігали по скелям, відмічає автор. А ще там було багато печер. В одній з них і заховався Давид зі своїми людьми. Як на лихо, ту саму печеру вподобав собі і Саул.
Подивіться вірші 4-5: «Підійшовши до кошар для овець, він побачив біля дороги печеру. Саул увійшов туди справити природну потребу, в той час як Давид зі своїми людьми сиділи в закутках цієї ж печери. Воїни Давида сказали йому: Оце той день, про який говорив тобі Господь, що Він віддає твого ворога в твої руки, – чини з ним те, що вважаєш правильним. Але Давид встав, і лише крадькома відтяв полу плаща Саула».
Ситуація склалася пікантна. Саул був царем і досвідченим воїном. Він носив обладунки і меч. Як правило, поруч з ним були його охоронці. Але, як і кожна людина, він мав природні потреби. І, як і кожна людина, він волів справляти їх на самоті, без зайвих свідків. Тож от що сталося далі. Побачивши печеру поруч з кошарою для овець, Саул вирішив усамітнитись. Вочевидь, печера була досить велика. Одна, нікому і на думку не спало, що в ній може хтось ховатися, тим більше Давид. Тож Саулова охорона залишилась зовні. Цар увійшов до печери сам один. Він зняв із себе плаща, меча і обладунки, які в такий момент лише заважали. Він був на стільки вразливий, на скільки це взагалі могло бути. Обставини склалися так, що й навмисне не придумаєш.
Не дивно, що Давидові воїни побачили в цьому Божу руку. «Оце той день, про який говорив тобі Господь, що Він віддає твого ворога в твої руки, -- кажуть вони Давиду, -- чини з ним те, що вважаєш правильним». Ну і, звичайно, правильним усі вони вважали вбити Саула.
Як це просто! Ось він, бери хоч голими руками. І чому б не зробити того? Хіба не Саул вже безліч разів намагався вбити Давида без жодної на те причини? Хіба Саул не заслуговував цього, адже він вбив Божих священиків? Хіба Сам Бог відвернувся від нього, забрав від нього Свого Духа і перестав відповідати йому через пророків.
Врешті, хіба не стане від цього усім лише краще? Простягни свою руку, Давид, вбий його і більше не доведеться ховатися по печерам і пустелям, наражати своє життя на небезпеку. І можна повернутися додому, до дружини і повернути додому старих батьків. Ось винуватець усіх твоїх нещасть. Прибери його і дорога до трону вільна, можеш завтра проголосити себе царем. Якщо в когось виникнуть питання, Самуїл
підтвердить, що це – Божа воля. Тож вони дивляться, як Давид, тихо скрадаючись наближається до Саула… витягає свого меча… але замість того, щоб вразити ворога, він відрізає лише край царевого плаща. Так само тихо він повертається до своїх людей і пояснює свій вчинок:
«Не дай того Господи, щоб я учинив таке з моїм володарем – помазаником Господнім, – піднявши на нього свою руку! Адже він є Господнім помазаником!» (7).
Давид не вбив Саула не тому, що він був таким миролюбним. В інших обставинах він не роздумуючи проливав кров своїх ворогів. В наступному розділі ми будемо читати, як він ледь не винищив весь дім заможного землевласника, Навала, за те, що той образив його і назвав біглим рабом. Єдине, що зараз стримує Давидову руку – це страх Божий. Саул міг бути нікчемною людиною (власне, він і був таким…), та все
ж він – Господній помазаник. Замахнутися на його владу і достоїнство для Давида було рівнозначно тому, щоб замахнутися проти Божої влади. Тож Давид не лише сам нічого не зробив Саулу, він і своїм людям заборонив вчинити царю якусь шкоду (8). Тож Саул встав, одягнувся і пішов, навіть не підозрюючи в якій небезпеці щойно був.
Жоден з учасників цих подій не мав ані найменшого сумніву, що Сам Господь віддавав Саула в Давидові руки. Спрогнозувати чи спланувати такий збіг обставин не під силу жодній людині. Про це кажуть Давидові люди (5). Про це говорить Саул, коли усвідомлює, що трапилося (19). Про це говорить і сам Давид (11). Однак цей уривок дуже наочно показує нам: те, що перед тобою відчинені якісь двері, ще не означає що ними потрібно увійти. Те, що провидіння відкриває нам якісь вигідні можливості, ще не означає, що ними потрібно скористатися. Люди легко виправдовують свої лихі вчинки добрими намірами. Давиду нічого не вартувало переконати себе, що вбити Саула – це Божа воля, нам і самим так здається, правда? Врешті, чи є різниця, як саме ти досяг результату, якщо в кінці отримав бажане: отримати корону з Божих рук чи
зірвати її з мертвого царя?
Насправді, є різниця. Не мало Божих служителів впали на цьому шляху, піддавшись спокусі швидких грошей чи політичної влади: «це ж усе можна використати на благо, для служіння». Спокусі сексуальних гріхів: «я ж всього лише хочу бути щасливим». Спокусі маніпулювати людьми викривлюючи Слово: «це ж заради їхнього ж добра» і т.д. «Є дороги, -- каже мудрець в Прип.14:12, -- які видаються людині прямими, але їх кінець – стежка до смерті».
Пам’ятаєте 4й розділ Євангелії від Матвія, де Дух веде Ісуса у пустелю, щоб диявол Його спокушав? Диявол бере Його на дуже високу гору, показує Йому всі царства світу та їхню славу й каже: Усе це дам Тобі, якщо, впавши ниць, поклонишся мені (Мат.4:8-9). О, яка спокуса! Господь знав, що Йому належить царювати. І ось вона можливість – можна отримати усю владу одразу, на самому початку шляху. Не
потрібно було б мучитися з недолугими учнями, терпіти голод, спеку і критику фарисеїв. Врешті, не потрібно було б йти на хрест. Та й цю владу можна ж застосувати на добро. Та Господь відкидає цю спокусу, кажучи: «Іди геть від Мене, сатано! Адже написано…» Він не зрізає кутів. Він йде Свій шлях від початку до кінця покірний Божій волі.
Божі люди в своєму житті мають керуватися Божим словом. Не обставинами, не прогнозами на майбутнє, а вірним словом Божих обітниць. Амінь! Що ж сталося далі?
Подивіться вірш 9: «Після цього Давид також піднявся і, вийшовши з печери, заволав услід Саулові: Володарю мій, царю! Коли ж Саул оглянувся позад себе, Давид схилився долілиць і поклонився».
Чим керувався Давид коли таке утнув? Він не лише не скористався з нагоди і не вбив Саула, коли була можливість. Тепер, він добровільно віддає себе в руки царя. Він і його люди закриті в печері, нікуди дітися. Саулу варто лиш гукнути і тут буде 3000
відбірних вояків. Але далі Давид показує Саулу шматок його одягу і каже… подивіться вірші 12-13: «Батьку мій! Глянь на оце! Подивися, ось у моїй руці шматок від твого одягу, з того що я відтяв з поли твого плаща, а тебе не вбив, можеш зробити висновок й переконатись, що в мене немає злочинних намірів, ані зради, і я нічим не завинив перед тобою, тимчасом як ти посягаєш на моє життя, аби його відняти… Хай Господь
буде суддею між мною і тобою, і нехай Господь відплатить за мене, але свою руку я не простягну на тебе!»
Ми бачимо тут його цілковиту довіру… ні, не Саулу, не його совісті чи здоровому глузду… цілковиту довіру Богу. Нехай Господь буде суддею між мною і тобою, -- каже Давид, -- нехай Господь відплатить за мене. Нехай Він розгляне мою справу, заступиться за мене й захистить від тебе! – каже він у вірші 16. Віра Давида дуже практична. Якби він по-справжньому не довіряв Божому судочинству, тоді він намагався би сам його здійснити, чи не так? Адже саме це ми і робимо повсякчас: або довіряємо Богу, або намагаємося власноруч якось вирішити свої
проблеми. Як в тому старому анекдоті, коли мешканці села прийшли до священика, щоб він молився про дощ, а священик їм відказує: якби ви дійсно вірили в силу молитви, то захопили б із собою парасольки. Зараз навколо нас діється так багато зла, несправедливості, що нам важко вірити, що Бог справедливий. Ми знаємо, що Бог судитиме кожну кривду, але не можемо знайти спокою, бо ми не бачимо цього, а натомість чуємо цинічні заяви політиків.
Наші вороги такі сильні, що нам важко вірити, що Бог може захистити. Чи легко було Давиду вірити в ці речі? А якщо ми дійсно віримо, що Бог забезпечує, що Бог піклується, що в Його руках уся сила і влада і нічого не діється в світі без Його на те дозволу, що ні смерть ні висота, ні глибина, ні ангели ані сам диявол не можуть відлучити нас від Божої любові в Христі Ісусі… тоді як ми маємо жити тут і сьогодні?
Це питання, на які кожен сам має відповісти. Нехай помилує нас Господь жити вірою Його слову і обітницям. Амінь!
У відповідь на таку несподівану появу Давида, на його слова, Саул заплакав. Подивіться вірші 18-20: «Потім Саул промовив до Давида: Ти справедливіший від мене, адже ти відплатив мені добром, хоч я заподіяв тобі стільки лиха. Сьогодні ти засвідчив свою доброзичливість до мене, і хоч Господь віддавав мене у твої руки, ти мене пощадив. Адже досі не чувано, аби хтось, упіймавши свого ворога, дозволив би
йому відійти своєю дорогою! Тому Господь відплатить тобі добром за те, що ти сьогодні зробив для мене!»
Саул вражений вчинком Давида. На його зло і підступ Давид відповідає добром і щирістю. Це те, чого Саул ніколи не бачив і на що сам був не спроможний. Вчинок Давида на стільки неймовірний, що він роззброює Саула, виймає меч з його рук. Можливо, вперше Саул зрозумів, чому Господь відкинув його і вирішив віддати царство Давиду: «я сьогодні зрозумів, -- каже він у вірші 21, -- що ти дійсно станеш
царем, і твоїми руками утвердиться царство Ізраїлю».
В цьому уривку Давид являє нам характер Самого Бога. Він виявляє милосердя до того, хто не заслуговує на милосердя. Він намагається достукатися, здобути того, хто сам себе вкинув в морок гріха, темряви і ненависті. Ці події СЗ є ідеальною ілюстрацією того, що говорить нам про ставлення до ворогів і помсту НЗ. Наприклад, в Рим.12:17-21 ап. Павло пише гнаним і утискуваним віруючим: «Нікому не платіть злом за зло, дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо це залежить від вас, – живіть з усіма людьми в мирі. Не мстіть за себе, любі,
але дайте місце гніву Божому, як написано: В Моїй владі є помста, і Я віддам, – каже Господь. Але якщо твій ворог голодний, – нагодуй його; якщо спраглий, – дай йому пити; роблячи це, ти нагортаєш йому на голову палаюче вугілля. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром».
Зараз цими текстами часто маніпулюють, цитують їх там, де це доречно і не доречно, часом вимагають від християн України більшої любові до ворогів, ніж Сам Господь. Насправді це велика тема, яка заслуговувала б окремої проповіді. В нас вже нема часу, щоб багато говорити. Варто лиш сказати, що Біблія дуже реалістично дивиться на світ і на людину. Господь не вимагає нас любити якихось уявних ворогів,
яких ти в очі ніколи не бачив. Так само не вимагає і проявляти любов там, де їй не місце – наприклад, в розпалі битви.
Як правило, усі ці тексти говорять про міжособистісну взаємодію. Тобто про стосунки між двома реальними людьми, і вже точно не про ситуацію, коли одна країна розв’язує криваву війну, щоб знищити іншу. На жаль, часом ми зазнаємо від інших кривди, несправедливості і болю. Природною реакцією в таких випадках є бажання помститися, завдати ще більшого болю у відповідь. Ми запалюємося гнівом і вже не
думаємо про справедливість. І тому Писання закликає нас не бути переможеними злом, ненавистю і гнівом, але навчившись від Господа, коли це можливо, виявити милосердя тому, хто цього не заслуговує. Не скажу, що це легко, але хто знає? Можливо, ти
здобудеш друга, так само, як Господь здобув кожного з нас.
В цьому уривку через Давида ми бачимо тінь нашого Господа, Ісуса Христа, який відкинув легкий шлях, щоб здійснити наше спасіння. Який виявив милість і любов тим, хто цього не заслуговував. Нехай Господь допоможе нам вчитися і наслідувати Його в своєму житті. Нехай Господь допоможе нам в цей темний час жити вірою в Бога, який піклується про нас і знає наші потреби. Бога, який одного дня
витиратиме ваші сльози і судитиме зло цього світу.