Минулого тижня ми читали про дивовижну перемогу яку Господь дав юному Давиду в битві з велетнем Голіафом. «Дайте мені чоловіка для бою», -- кричав Голіаф, але ніхто не міг стати проти нього. Спасіння, як завжди, прийшло від Бога. Давид переміг Голіафа, хоч в його руці не було меча, бо Господь спасає не мечем і не списом. Давид поступався Голіафу зростом, силою, досвідом і озброєнням, але Господь помазав Його Духом Своїм, щоб через нього дати спасіння Своєму народу. В цій історії через Давида ми бачимо образ Ісуса Христа. Він – Той, кого Бог обрав і помазав Духом Своїм, щоб здійснити наше спасіння. Він один став проти усіх сил аду, проти гріха і смерті і переміг їх, щоб дати нам життя. Амінь!
Коли Самуїл свого часу помазав Давида на царство, життя Давида майже не змінилося. Він все одно залишався молодшим сином в домі свого батька і старші брати ставилися до нього зверхньо. Він продовжував пасти овець свого батька. Навіть той факт, що Саул взяв його до свого палацу не робив великої різниці. Давид грав для Саула, а потім знову повертався додому. Але після перемоги над Голіафом Давидове життя змінилося раптово і докорінно. Він став одним з найбільш відомих і пізнаваних людей в Ізраїлі, героєм пісень. Саул вже не відпустив його додому до овець, натомість поставив його на чолі тисячі воїнів. Давид став публічною особою. В нього з’явилося багато відповідальності. В нього з’явилися вороги.
Власне, в цьому розділі ми бачимо початок двох великих історій, які лягають в основу подальшого сюжету книги. Це історія дружби Йонатана і Давида і історія ворожнечі з боку Саула. Давайте ми подумаємо сьогодні про значення дружби, про небезпеку заздрості і про Бога, Який направляв життя Давида. Нехай Господь помилує нас зараз і відкриє нам розум до пізнання Його слова.
Давайте звернемося до сьогоднішнього уривку. Кінець 17го розділу розповідає нам про розмову між царем Саулом та начальником його війська Авнером. Саул запитує: «Авнере, чий то син цей юнак?» (55) на що Авнер відповідає – «як ти живий, царю, я не знаю». В 58 вірші Саул те саме питає вже в самого Давида. Дехто вбачає в цьому невідповідність. Ми ж читали в 16му розділі, як Давид був представлений Саулу, як він грав йому, коли в того був поганий настрій і т.д. Чому ж зараз він знову запитує про походження Давида? Невже він його забув чи не впізнав?
Насправді, існує і таке пояснення. В сучасному перекладі, в посиланні внизу сторінки говориться, що ймовірно пройшло багато часу з того, як Саул бачив Давида востаннє і він його просто не впізнав. Я думаю, однак, що існує набагато краще пояснення. Якщо ми будемо уважними, то помітимо, що Саул не питає: «хто цей юнак?». Він запитує: «чий він син?»
Чому ж Саул раптом зацікавився походженням Давида? Відповідь проста. Раніше Давид був ніким: просто юним музикантом, одним з багатьох людей які служили Саулу. Цар і не мусив пам’ятати хто чий син і звідки походить. Однак ми читали, що переможцю над Голіафом було обіцяно статки, звільнення від податків і можливість поріднитися з царем. Цар розумів, що якщо юнак дійсно переможе, він стане героєм. Люди просто не зрозуміють, якщо цар не відзначить його. Раптом цей юнак став фігурою, з якою потрібно рахуватись. І ми бачимо, як в голові Саула вмикається калькулятор. Він ще не переміг, але вже рахує: «як я маю віддячити Давиду?», «чи його родина має якийсь вплив?», «чи будуть якісь наслідки, якщо я, наприклад, не видам за нього свою дочку?» і т.д.
Ці розрахунки настільки поглинули Саула, що коли Давид приходить до нього з головою Голіафа в руках, ми не чуємо від царя жодного слова похвали чи подяки. Повною протилежністю до царя тут виступає його син, Йонатан. Подивіться вірші 1,3-4: «Так сталося, що після закінчення розмови Давида з Саулом його син Йонатан усім серцем прихилився до Давида; Йонатан полюбив його, як свою душу… Що ж до Йонатана, то він уклав з Давидом союз дружби, оскільки полюбив його, як власну душу. Тож зняв Йонатан із себе верхній одяг, і подарував його Давидові, а також віддав йому свій меч, свій лук та свій пояс».
На відміну від Саула Йонатан не думав про всі ці речі. Йонатан був старший за Давида, багатшим за Давида. Він був принцем. Та все ж, коли він дивився на Давида, то бачив перед собою не суперника, а приятеля. Він був у щирому захваті від того, як Давид вийшов і хоробро бився з Голіафом. Він щиро радіє Давидовому успіху і хоче бути його другом. Він бачить в ньому споріднену душу, чоловіка, який вийшов битися зі значно сильнішим ворогом, так само, як Йонатан свого часу бився. Чоловіка, який довіряв Богу, так само, як Йонатан свого часу довірився. Чоловіка, який приніс в цей день Ізраїлю спасіння.
Любов Йонатана дивовижна. І він виражає свою любов в тому, що знімає свій дорогий, царський одяг і віддає його Давиду. Він бере свій меч і свій лук, -- це були надзвичайно коштовні в той час речі, -- і також віддає їх Давидові, хоча Давид нічим не може йому віддячити. Він укладає з Давидом завіт дружби. Він приймає Давида і підіймає до свого рівня. Це те, що робить справжня дружба: щиро радіє успіхам іншого, як своїм власним, не заздрить, а підіймає і збагачує.
Подивіться вірші 6-7: «А перед тим було так: коли Давид і все Ізраїльське військо повертались після перемоги над филистимцем Голіафом , з усіх міст Ізраїлю виходили жінки зустрічати Саула радісними співами й танцями, в супроводі бубнів та цимбалів. Граючи й танцюючи, вони вигукували: Саул знищив тисячі, а Давид десятки тисяч!»
Проблеми почалися, коли війська ще навіть не встигли повернутися з поля бою. Звістка про перемогу і про роль Давида в цій перемозі розповсюдилася моментально. Тож на зустріч переможцям з усіх міст виходили жінки і вітали їх піснями і танцями. Радість цих жінок дуже легко зрозуміти: їхні чоловіки повернулися додому живими і навіть з трофеями; загроза нападу і пограбування відступила. Вони не могли стримувати своєї радості.
Але те, що вигукували ці жінки дуже не сподобалося царю: «Саул знищив тисячі, а Давид десятки тисяч! – кричали вони». Саула можна зрозуміти. Нам не подобається, коли нас порівнюють з кимось при чому не на нашу користь, правда? Якій жінці сподобається, якщо її чоловік буде казати, яка інша жінка красива? І якому чоловікові сподобається, коли його дружина буде хвалити іншого? Якщо ви не хочете зіпсувати з кимось стосунків, то уникайте таких порівнянь.
Не те, щоб жінки зневажали Саула своїми вигуками. Ні, вони хвалили його. Біда в тому, що Давида хвалили більше. Це було чимось новим для Саула (раніше хвалили тільки його) і дуже неприємним: «Саул був дуже роздратований, адже йому не сподобались такі вигуки, тому він сказав: Давидові приписують десятки тисяч, а мені – лише тисячі! Йому бракує хіба що царства!» (8).
Коли Самуїл представив Ізраїлю молодого Саула, як царя, реакція людей була неоднозначна. Комусь він сподобався, а комусь – ні. Після цих подій Саул повернувся додому і в його житті нічого не змінилося. Тільки коли Саул приніс Ізраїлю першу перемогу і прославився, його дійсно визнали царем.
Саул добре знав ціну популярності, прагнув її. Тому, не дивлячись на те, що Давид тільки що врятував і його, і його царство, і цих жінок… не дивлячись на те, що Давид не дав жодної підстави, щоб його остерігатися… Саул більше не може бачити в ньому союзника. Тепер він бачить в Давиді виключно суперника: «З того часу й надалі Саул підозріло дивився на Давида». Думка, що в Давида вищі ніж в нього (Саула) рейтинги не дає йому спокою, роз’їдає його зсередини. І далі ми читаємо, як Саул намагається вбити Давида: двічі кидає в нього списа, але Давид двічі ухиляється.
Далі ми читаємо, як Саул намагається вбити Давида, але вже не своїми руками, а руками филистимців. Він ставить недосвідченого юнака на чолі тисячі воїнів і відправляє його в ризиковані операції. Але «в усіх своїх справах Давид продовжував діяти розважливо, й Господь був з ним» (14). Давид мав успіх, тому його любили у війську. Солдати люблять успішних воєначальників. Усі люблять отримувати перемоги.
Потім нам розповідається історія про Давидове одруження. Вірші 17-28. В своїх підступах Саул вирішив використати дочок, щоб нашкодити Давиду: «Я готовий віддати тобі за дружину свою найстаршу дочку Мерав, -- каже він, -- лише будь мені хоробрим воїном і провадь Господні війни!»
Давид не одразу прийняв таку пропозицію. Він був з небагатої багатодітної родини, дім його батька не мав особливої ваги в Ізраїлі, тож він боявся, що не зможе навіть гідного викупу за наречену дати. Але коли його покохала молодша Саула дочка, Мелхола, а віно (викуп) за наречену Саул поклав не грошима, а филистимськими обрізаннями, то Давид спокусився такою можливістю. Звичайно, Саул сподівався, що в спробі дістати филистимські обрізання Давид загине. Але Бог був з Давидом, зберіг його і дав успіх в усьому. Усі Саулові підступи і злі задуми Бог обернув Давиду на добро.
Так само і ми «Знаємо, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його постановою, все сприяє до добра… Якщо Бог за нас, то хто проти нас? Той, Хто Свого Сина не пощадив, а видав Його за нас усіх, то хіба разом з Ним не подарує нам і всього?» (Рим.8:28-32).
Які ж уроки ми маємо винести з цієї історії? Чого ми маємо навчитися? Історія Саула багато в чому схожа на історію Каїна, коли вперше заздрість призвела до ненависті і вбивства. Коли зерна заздрості впали і лиш почали проростати в Каїновому серці, до нього прийшов Бог і дав йому слушну пораду. Бог сказав йому: «Чому ти розгнівався, і чому твоє обличчя спохмурніло? Якби ти вчинив, як слід, то хіба твоя жертва не була би прийнята? А якщо ти не зробив так, як потрібно, то при дверях чатує гріх. Він спонукає до пожадання, але ти маєш над ним панувати» (Бут.4:6-7).
Гріх чатує біля дверей серця. Він використовує наші лихі пожадання, щоб підкорити нас собі. Але це ти маєш над ним панувати, каже Бог. Заздрість, яка народилася в серці Саула, коли він почув вигуки жінок з часом перетворилася на страх і ненависть. Вона роз’їдала Саулову душу, так що він вже не міг контролювати себе, не міг думати ні про що інше, крім Давида, не міг бути господарем своїх вчинків.
Він спонукає до пожадання, але ти маєш над ним панувати, -- каже Бог. Якщо ми не боремося зі своїми гріхами… якщо замість того, щоб відкинути спокусу: заздрість, образу, гнів чи пожадливість починаємо плекати її в серці… тоді раніш чи пізніш вони заберуть контроль над твоїм життям на себе.
Що ще важливо нам зрозуміти, це те, що справжньою проблемою Саула був не Давид. Вірш 12 каже: «Тож Саул почав боятись Давида, оскільки зрозумів, що з ним Господь, а від Саула Він відступив». Проблемою Саула були зруйновані стосунки з Богом. Але Бога не видно, а Давид – ось він, перед очима. То ж свій гнів і роздратування Саул спрямовує на Давида. І так часто буває: насправді твоя проблема – не інша людина, той інший не є суперником чи ворогом. Ти маєш з Богом примиритися, Його волю прийняти. Тобі потрібно в своїх гріхах розкаятися. Натомість, ти стаєш ворогом для свого ближнього.
Як же ми можемо давати раду своїй заздрості? Як можемо навчитися радіти успіхам іншого, як власним і бути добрими друзями? Добрий приклад тут для нас – Йонатан. Через Йонатана ми бачимо любов і серце Бога. Любов, яка не заздрить. Коли Давид переміг велетня, Йонатан не намагався применшити подвиг Давида, не шукав вад, а радів тому, що Бог робив через Давида. Через Йонатана ми бачимо тут любов Христа, який збіднів, віддав усе, щоб збагатити нас; став людиною, щоб нас зробити дітьми Божими; взяв нас у вічний Завіт і назвав Своїми друзями, хоч ми нічим не можемо Йому віддати.
Бог по-різному використовує нас. Наші життя складаються по-різному. Усі ми маємо різні дари і покликання. Коли Павло роздумує про природу Церкви, йому на думку приходить аналогія з тілом. В тілі, -- каже він, -- також є різні органи, але коли кожен з них на своєму місці виконує свою функцію, усьому тілу добре. Так само в церкві є різні служіння: одні більш помітні, інші не такі публічні. Але потрібні усі. Усі ми робимо одну справу – Божу справу. Це потрібно пам’ятати, цьому потрібно вчитися.
Дійсно, іноді не так легко радіти чужим успіхам, іноді приходить заздрість чи образа, ти починаєш бути незадоволений тим, що маєш, виникають якісь конфлікти. «Я так багато роблю, а мене хвалять не так багато, як когось іншого… йому дали десятки тисяч, а мені лише тисячі». Що робити в таких випадках? – потрібно вирішувати питання з Богом: «Чи дійсно я задоволений тим, що дає мені Бог? Чи Його благодаті достатньо для мене? Чи можу я на своєму місці робити більше для Його слави і для Його Царства?» Врешті решт, це питання, які мають бути вирішені між мною і Богом, а не між мною і іншими.
Свого часу саме цей приклад дружби і віри Йонатана мав великий вплив на моє життя. Бо я – Йонатан і багато хто з вас пам’ятає мого друга Давида. Наша дружба триває вже майже 30 років, з 8го класу. м. Петро назвав нас Давидом і Йонатаном, бо ми – друзі нас обох звати Саша і треба було якось нас розрізняти. Ми дружили в школі, разом вступили до університету, разом блукали в гріхах, разом покаялися, жили спільним життям, одружилися з розривом в два тижні, разом служили Господу. Але правда в тому, що довгий час я заздрив своєму другу. Заздрив, бо в шкільні роки в нього був власний комп’ютер, а я міг про таке лише мріяти. Заздрив бо він водився з різними хуліганами, ходив на стрілки і, взагалі, жив інтересно, а я в основному сидів дома і читав книжки. Заздрив через різні дрібниці. І навіть, коли нас назвали Давидом і Йонатаном думав, а чого це я – Йонатан? Головний герой же тут – Давид. Не те, щоб я сходив жовчу і спати не міг, але це проявлялося в тому, що коли йому щось вдавалося, я несвідомо шукав в тому якихось недоліків і думав, що міг би зробити краще і не міг радіти. Коли врешті я усвідомив проблему, то зрозумів, що так не має бути, боровся з цим, вчився любити і благословляти. Свобода прийшла, коли я зрозумів, що Божої любові для мене в Ісусі Христі достатньо і ніхто не може її в мене відібрати.
Брати і сестри, Божої любові для кожного з нас в Ісусі Христі достатньо. Він збіднів, щоб дати нам усе, назвав нас Своїми друзями. Нехай Господь помилує нас і навчить шукати перш за все Його слави і Його Царства, бути глибоко задоволеними Його любов’ю і благословеннями в наших життях і бути добрими співробітниками та друзями для інших.